Бебi блог Ірени Карпи

Те, що у нас в садку називалося «утрєннік», тепер, слава Богу, просто зветься «свято».
Коштує свято в Кориній групі 300 грн (наводжу цифру, бо цікаво, які цифри у ваших малят), а за Каю мамаша з батьківського комітету злупила з мене 500 (що пішло на Барбі, шо на аренду діда Мороза, що на меблі і постелі, а що пішло на благодійні внески включно з тими місяцями, коли ми ще в садок не ходили, істрія замовчує і здачу не повертає.

Я трохи помучилася між здоровою жідністю і перспективою вияснєнія отношеній з цими комітетами комсомолу і вирішила забити – прощайте, сто баксів, здрастуй, дід-мороз). І все би добре, але з чотирьої тижнів Майдану, три тижні мої діти прохворіли вдома. Себто, жодних репетицій і віршиків. Потім був тиждень у садку (з репетиціями, підозрюю), відтак ми знову захворіли. І прийшли в садок якраз у день Свята й епохального Першого-в-житті-віршика перед вдячним (як, слава Богу, виявилося) набором батьків дитсадківців.

Віршик ми в усіх доступних формах намагалися вивчити з Корою вдома самостійно. «З неба падає легенько, стелить стежечку м’якенько» - цю фразу Кора вперто (демонструючи, втім, що сенс набору слів їй доступний) декламувала як: «З неба падає йегенько, стейить мякенько стезицьку…» А потім, після кількох моїх спроб проспівати віршика під загально знану мелодію і взагалі почала декламувати «Jingle bells, Jingle bells» - і хоч ти трісни. (Знала б я тоді, щ в садку на ранку гратиме кавер цієї класики зі словами «Бубєнци, бубни радісно галдят», то вділа б Кру в мю майданівську каску зі стрічками, і най би самі здогадувалися, хто вона сьогодні з двох дозволених опцій – зірочка чи сніжинка.

А так то в нас було плаття Барбі. Куплене з переляку разом із двома іншими платтями – рожевим із зірками і шахерезадним, у пайєтках. Бо ж дітей у мене троє, всім по платтячку, включно з собакою Кармою. Ну добре, Карма й рогами оленя Рудольфа обійдеться. Але сукні я купила – три сукні за ціною одного прокатного нещастя. (Мамасітки, треба буде на наступний рік костюм – зіллю вам особисто точку, варто запастися на наступний рік, якщо ви практичні жадіни, спраглі краси – як і я. До того ж, коли не платиш космічну ціну, то сукня не поселяється в шафі, а її спокійно тягають дітлахи, маючи свято й принцеську подобу щодня). 

(просто зараз у англійській версії мультика про Каю мама розказує, що в Раші живе Дьєд Мароз – це такий Санта з діферент нейм. І той Дєд Мароз приносить в ізби дітям ляльок в кокошниках, нда. Як добре, що в нас є Святий Миколай.))

Ні для кого не секрет, що руки в мене з дупи, і попрасувати фатин і шовк, та ще й із лебединим пухом для мене з серії запустити ракету в космос. Зате на нашу кудлату голову чудово сіла перекособочена корона, куплена на Різдвяному Арсеналі – такий хендмейд із намистин і камінців.

В Каї костюмованого нічого не було – там чесно прийшов Дід Мороз і вручив дітям подарунок, без зайвих танців і пісень.
А в Кори вже о всьо серйозно – навіть драматично. Кілька малюків, включно з моєю ревли й стогнали, як Дніпр широкий, що ніяких суконь і корон їм не хочеться.
При цьому всі такі кумедні і класні в цих своїх сніжинково-сніговикових костюмах, що безжальні дорослі так от і стояли, безжально «уміляючись».
Я чесно думала, що Кора в залі кинеться до мене, і ніякого віршика не розкаже. Але так зробили інші дівчатка – одна чи дві. А Кора – не без виразу “What the fuck?» на обличчі все чемно відтанцювала й навіть розказала вірша. Найтихішим голосом на світі. Але – як би там не було – вона молодець. Я би навряд чи так відпрацювала шоу, пропустивши 90% репетицій.

Ну і ще цікаве спостереження: коли дід-моріз роздавав подарунки, Кора спокійно стояла позаду натовпу дітей, що штовхалися і дерлися так, наче в житті не мали ні шоколадки, ні іграшки. Діти багатших батьків штовхалися найінтенсивніше. Може, їх голодом морять? Чи, швидше, змалку вчать, що ти, синок, должен бить пєрвим і іті па трупам.

Подарунки в нашій сімї розтягуються на купу свят – хрещені, діди-баби, друзі і мама з татом мають купу нагод щось запхати чи під подушку, чи під ялинку: Святий Миколай, Католицьке Різдво, Новий Рік, наше Різдво… І що би хто мені не казав про дитячу пам'ять, є речі які вони запам’ятовують дуже добре: приміром, трирічна Кора, щойно стало холодно, підвела мене до дверей балкону, за якими в нас рік тому стояла жива ялинка, і спитала: «Де яінка, мама? І де подаюнки?!»

І не важливо, які то будуть подарунки – шоколадки, пазли, ляльки чи печиво. Важливо, що є така святкова звичка. І як би скептично особисто я до комерційності Різдва не ставилася, в мене є чудовий стимул влаштовувати це свято для них. Щоби дитинство згадувалося їм колись із теплом. (а надто коли вони будуть підлітками, що хотітимуть скинути свою противну мамаху з найвищої ялинки світу)))