Бебi блог Ірени Карпи

Днями поїхали ми відпочивати на природу, де любі товариші діти здивували мене кожна по-своєму.
Коли довго мучить безсоння, працює старий-добрий рецепт: спробувати поспати в місці сили. Чи бодай полежати там на траві в тиші. (Ну чи у відносній тиші, якщо ваша базова комплектація подібна на мою: Карпа = Ірена+Кора+Кая+Карма). В мене є таке місце – під Києвом на Дніпровських кручах, із виглядом на сотні острівців і гладь води, під соснами, коло козацької каплиці і пагорба, де колись стояло язичницьке капище.

На жаль, все більше й більше людей взнають про це місце, і то не тільки тих, хто приїздить помедитувати чи тихо попити вина на траві. Шансончєг і водочка теж сюди просочилися, місце сили, приміром, таким контингентом вчора і було зайняте, а мені це як віртуальним серпом по віртуальних яйцях. Ну то таке.

Якщо достатньо довго сидіти на березі ріки, рано чи пізно по ні попливуть тіла ваших ворогів. Тож якщо дозволити дітям достатньо поверещати, а собаці понюхати чужі шашлики, звільнення землі від «культурно отдихающіх» загарбників може суттєво каталізуватися. 

А поки звільнення не відбулося, діти не дуже то й паряться: їм атракцій на природі хоч греблю гати. От тобі хмарки біжать, от квіточки цвітуть, от накакав хтось (допит із тортурами: «Мама, хто? Хто покакав тут?!»), от жук тягне траву кудись собі, і жука цього треба боятися, а все, чого боїться примітина психіка, вона прагне, ясно що, знищити.

- Кая! Ти шо!!! Нашо ти перевернула жука? Він тепер не може сам встати!

Помагаю жуку патичком. Кая верещить дурним голосом і робить характерне для зброї масового жукового знищення тупотіння запилюженою стежкою.

-    Ну нашо ти, Кая? – буддист в мені і не думав засинати, - Ну та уяви собі, що цей жучок – теж чиясь мама, і поспішає до діток, несе їм їсточки, а от ти хочеш його вбити, і дітки не дочекаються вдома,  будуть плакати. Ну?!
Кая дивиться мені своїми чорними очима імені Амелі просто в очі і каже глухим дитячим голосом:
-    Хоцу вбити.
Я згадала фільм «Омен» і вирішила не заїдатися…

Відтак ми, вичекавши, коли достатня кількість окупантів покине нашу панорамну кручу, таки отаборилися. Виклали всі свої чіабати, сири, овочі, кинули на гриль форель і зрозуміли, що ми мало чим кращі за тих окупантів, на яких я щойно сичала – теж, холера, не зовсім медитувати панаєхалі – ну, хіба що замість водки в нас розе д’анжу, а замість свинини на шашлик річкова форель. Відкрили холодне розе, вдихнули сонячного післядощового повітря, дітям видали їх штатний сік, а Кора ще й води попросила, бо набігалася. Відкрили їй моршинську, дитя напилося і, тримаючи кришечку в руках, вбило мене наповал:

-Хтось ісє хоче водички?…

Не знаю, скопіювала вона цю фразу з когось із нас, дорослих, чи таки пробило її примітивну свідомість щось ґречне й не-егоїстичне, але такого я від неї ще не чула, і точно не чекала. Хвалити-не перехвалити.

Ніщо мене так не тішить, як вияви цивілізованості моїх дітей. І нічого так не лякає, як їх бажання щось нищити, тільки аби спробувати межі дозволеного і потикати пальцем у рубці світобудови. Але ж усе минає, все змінюється. І будь-яку фігню, зрештою, можна буде списувати на чергову кризу якогось-там віку. Котра теж, ясна річ, мине… Пам’ятайте про це.

П.С. Пишу це все, сидячи в кріслі перукаря в Чернівцях. Говоримо про мій колір волосся. Питаюся, чи то я шатен, чи темно-русявий. І тут мене дивує перукар: «Темно-русявий… А взагалі-то це темний блондин». Отак от вам. Тепер аби знали: в мене є повне право на кабли і на потупити. Бо я – натуральна білявка. Просто дуже темна. 

П.П.С. Один мій друг снайпер і бандерівець, якось мельком (вперше в житті!) побачив шмат мультика про Шрека разом із дітьми. «О, кажу, - Саня, - диви, як на тебе чувак схожий!» - «Та ну ти шо? – обурився він, - у мене шо, такі вуха?!» )))