Бебi блог Ірени Карпи

Так як в американців є дурна традиція відраховувати після 30-го дня народження свої роки назад, ось вам моя нотатка з попередніх днів:

Всупереч алармам усіх путівників, поперли ми із дітьми в музей Пікасо. Дався він мені ще з того разу, той музей. Із літа. Тоді ми щось тричі намагалися прийти - все впадали в ступор при вигляді туристичних натовпів. А тепер же ж наче не сезон?

Та ще й неділя, вхід з обіду на шару, і цього разу мене кілометрові черги не відлякають, божилася собі я, і мені піддакували всі невинно убієнні лобстери у шлунку.

- Давай я нагло підійду до початку черги і попрошуся з дітьми зайти.

Нагло ми зайшли взагалі через вихід, навіть не осягнувши всієї величі черги охочих поклонитися роботам надзвичайно плодовитого Пабло, і вже нам добрі дяді навіть ліфт пригнали під нашу каляску для двійнят, як раптом якась тьотка падлюка в останній момент все наламала:
- Ду ю хев тікетс?
Бо хоч у них і безплатний вхід, а чергу за квитком треба вистояти, і те, що в тебе двоє малюків, нікого не шкребе - іди стій чергу.

Скрушно виходжу на вулицю. Устриці в шлунку виграли в лобстерів у покер і тепер мстиво відригуються, мовляв, да-да, Карпа, сільна умная тіпа, да? (Блін, а чо устриці російською говорять?...)

На вулиці паралельно черзі, кінця-краю котрої таки не видно, бачу інших мамів із візками, чекають, видно, поки тати достояться безплатної честі приклатис до високого мистецтва. Але в мене в руках козир - татататата!!!! - 4-місячна Кайя. Таких малих ніхто з собою не бере. А Кайя крута - вона в 10 днів уже по музею Далі розсікала. Дуже впевнено йду вперед, так, наче в мене мужь там, біля каси вже, черга ойкає й зітхає (надіюсь, від чистого умілєнія младєньчіком), і на початку її чорнява дівчинка без вагань пропускає нас із кайкою.
Дякую їй англійською, іспанською і всіма можливими засобами передаю основний меседж:
- Дай Боже вам здоровля!

Кайка у візок не хоче. Поки на руках лицем до мене - верещить противним чином. А повернеш до картин - так втикає з мудрим виглядом іван-іванича, викладача технікума.
- Це Пікасо... - сичу я їй на вухо, але вчасно похоплююсь: ще виросте мені іскуствовєдом, і хто тоді буде кормити старую мать?!...

А загалом колекція бідненька як для такого ажіотажу. Може, я, канєшно, сноб після всіх відвідин парижів-нью-йорків-берлінів (там десь у дупі Шарлотенбургу в непомітному музейчику ледь не така ж за обсягом колекція робіт Пабліто), але чекала чогось більшого за кілька залів із далеко не найяскравішими творами. Чи, може, лох, і не дочиталася, що більшу частину колекції вивезли зараз на гастролі. Ясно одне: добре, що потрапила на шару і не стояла в черзі з цілим своїм цирком шапіто, бо тоді би в жертву іскуству принесла, як мінімум, ту унікальну каталонську тьотю, спраглу німецького порядку на тлі загальнонаціональної розхлябаності. І з квитків, тут-таки в неї на голові, зробила би прекрасих ангелів різдвяних.

P.S. На картинах із серії “Las Meninas” (там, де інфанта Веласкесова з квадратним носом постає) Кора впізнавала собачку, хоча я сама достеменно не певна була, що воно там таке... Діти рулять. У вільний від добивання батьків час.