Placenta або де закопати ліпшого друга. Частина II

12.09.2011, Ірена Карпа

У пошуках Піреней

Наступний день був хаотичним. Те, що джіпіес називав легким райдом тривалістю 2,5 год, виявилося шестигодинним нипанням серпантиновими дорогами. А те, що вікіпедія видавала за місто з горами й хайк-трейлами в Арєжських Піренеях, ризикувало бути ледь не Франківськом з горами на виднокраї Пасічної – точно не скажу, бо ми в ту дупу не доїхали, схаменувшись від того, що високі Піренеї лишалися десь збоку. Глянули на придорожну карту й повернули, злі, як чорти, в той бік, де маркована висота була понад 3000 м.

В інфо-пункті місця призначення нам знов якийсь попсяк для лінивих пенсіонерів з жирними дітьми порекомендували: ось вам маршрутик, гуляйте. Починаєш злитися серйозно – невже все даремно? Але ж гори навколо є! Тож єдиний спосіб узнати щось варте – спитати в людини, що виглядає так, наче сама це варте бачила і мацала. От я й домахалася до хлопця з наплічником, спаленим сонцем носом і патлатим волоссям.
«Та не знаю я... – сказав він. Сам от хіба щойно звідси» – тикнув пальцем у карту. «Тут є озеро, а навколо купа маршрутів».

«Монкальм» – прочитала я. Французькою просто як «Мій спокій»! здається, саме те, що треба. І ми поїхали. І від побаченого справді захопило дух. Гори по черзі скидались то на Карпати, то на Анди, то на Гімалаї. Знову туман, знову вузькі дороги, знову відчуття містичних дежа-вю...

В горном тумане

Приїхали пізнього вечора, не видно далі носа через імлу, але за відчуттями внутрішнього компасу, приїхали правильно.

Спання в машині.

Взагалі-то в мене є штормовий намет. Його хоч на вершині гори можна ставити, не здує. Єдине, що він у мене ще з моїх холостяцьких часів, і півтори людини туди ще влізе, а от дві з половиною вже не дуже. Того, навіть вже його напнувши, ми покривили носами й вирішили таки спати в авто – там задні сидіння складаються і так-сяк вміщається все святе сімейство, за умови відсутності собаки. Ну і плюс не жарко-не-холодно-вітер не відчуєш. І прекрасний вид з вікна, власне. Особливо, якщо паркуєшся над озером за повного місяця. І зліва від тебе гуркотить водоспад. Умови прекрасні для романтичної вечері – готую рисові макарони з тунцем надворі, розкладаю на камінні свічечки, ніч тиха, і тільки звук відкоркованого колекційного вина (сьодні ж купили, жадіни, але не доїхало воно до погреба в Яремчу, де мало зберігатися роками!) порушив тишу на секунду. Ну і на ранок ви повні оптимізму, бо ж прокинулися не в душній квартирі, а отут:

озеро Монкальм

Оце озеро і заказник гори Монкальм – безпрецедентне для мене місце в Європі, бо можна ставити собі намет, де заманеться, і люди навколо такі ж, як ти, не буржуїни. Хоча і вони дикими очима час від часу дивилися на те, що я тягну з собою догори дитину. Всього 500 м підйому, 5 годин ходу туди й назад, але під палючим сонцем і по скелях, через 2 тижні після пологів таки відчутно, що я не супервумен.

Всього 500 м підйому у гори

Зрештою, пронизлива краса, білі орли над головою і відчуття свободи копенсують все. От тільки б часу було більше в обмін на традиційну обіцянку повернутися сюди знову...

"стою на вершине один в вышине..."

 

 

 

Озеро, воно ж етан французькою, ну чисто тобі наш Бребенескул чи Несамовите. Скупа сльоза скотилась ностальгійною щокою. От тільки сміття ніхто не накидав і не пере з милом свої труси в прозорій воді, як то люблять юні натуралісти в Карпатах робити. В воді – крихітні жадні рибки. Їх можна рибалити і їсти, якщо ти голодний гном.

ozero

А ми собі жерли чорний піренейський сир, вічно живий хамон і молоко. Вгадайте, хто що їв...

Карпа годує доньку


Наш друг і помічник. Містер Слінг.

Якщо частково вийшло з ним упоратися в такого криворукого тугодума, як я, то у вас вийде тим більше. Ну, не вміла я в школі макраме плести, і з логікою хріновенько бувало, то й що? Зато я чєловєк хороший. Деколи.
Тугодумність полягала в тому, що навіть маючи перед очима здорову, як двері, інструкцію з запихання дитини в слінг, я вмудрялася класти її головою в протилежний бік, до кілець. І матюкалася, що голова не влазить...
Потім все-таки прийшов добрий Норман і поміг запакувати Кайю по понятіям. Отак я її й носила. Спершу, тижденб до того, в музей Далі, епатуючи російських тур-тьотічок («Боже, рєбьонку же і мєсяціа нєт, Коля, пасматрі!!!», а потім оно по замках і нарешті по горах, дуже чітко уявляючи собі, як почувались які-небудь древні юдейки, сунучи за Мойсеєм, чи відважні індіанські скво, переходячи гори під палючими сонцями Арізон-Невад.
Сі пікчер, одним словом.

Слінго-мама

 

правда, спина сердешна таки заболіла під кінець трудодня. Бо ж то я на фотах така розслаблена і замріяна, а насправді треба було бігти сраним віником униз, бо зранку ми у Франції в горах, а в 17-45 слід було бути в педіатра в Барселоні, а то 4 години доброї їзди через Андору. Бігла, але встигли. І хребет мені компенсував всі мої легкі переміщення з пузом – фіг тобі, дівчино, сказав хребет, ш додав голосом Тома Йорка: Hey man, slow down!
Я чесно пообіцяла йому, що спробую. Бо ця моя крайність – підірвано кудись бігти – це так само шкідливо, як прирости сракою до ліжка і стогнати інтонаціями підбитого тюленя. Але від лежання депрес, а від біганини стрес. Вибирай.

Лікарі, оглянувши нас із Кайєю, в один іспанський голос заповіли: релахар і дескансар! Що по-нашому розслаблятись і відпочивати. Тоді буде товста вдоволена дитина й ріки молока. Ех. Сказала б я їм, де ця дитина відсвяткувала свої 2 тижні, мене би посадили в буцигарню і годували самою вареною цибулею...

Записи

Профіль

Отримувати записи на email?