Бебi блог Ірени Карпи

В садку, в який ми вже з перервами ходимо аж три дні, вся Корина домашня борзість десь зникає. Точніше так: несподівано для нас усіх моя комунікабельна, розкута в товаристві навіть незнайомих дорослих (за винятком міліціонерів) дитина виявилася стовідсотковим нон-конформістом в товаристві ровесників!

Вона, щоправда, й виглядає на їх тлі дещо інопланетно – почати бодай із зачіски а-ля Ейнштейн, цієї суміші кудлатості, прямого й кучерявого волосся, що не чешеться на жоден «проборчик», а якщо все це захомутати резинкою в два хвостики, перехожі співчутливо хитатимуть головами: «Оно, видно, як мама дівчинку хотіла, що аж цього пацана заплітає!»
​А у всіх дівчаток красиві косички й цілком доросле волосся, заколками заколоте, резинками прорезинене…

Відтак іще факт, що Корі от-от виповнилося три роки, а більшість діток таки трохи старше за неї і говорять майже по-дорослому, ніяких тобі «баків» замість м’яча і ball в одному. Втім, діти відразу викупили, що Кора «дєвачька» (крім нас у групі українську я чула лише від виховательок, але Кора наразі іноземних мов додому не занесла ще), ймовірно, завдяки умовному сигналу в вигляді сарафанчика зі свинкою Pepa, в якому Кора в групі ходить. А нон-конформіст, того що вдома я В ЖИТТІ не бачила, аби мої діти гралися чимось у гордій самотності. За винятком а-пада. А тут запустила я її в групу дитячого садочка, причаїлась за дверима, а Корена сіла за стіл і грається (!!!) касовим апаратом. Думає, що це телефон, правда, і намагається видзвонити по ньому мене. 

Інші діти більш-менш у купі і, як виявляється потім, вони всі їй дуже подобаються. Ага, з позиції спостерігача. Спостерігає, як вони на музиці співають, як вони на фізкультурі скачуть, навіть як вони сплять.

На другий день, коли я залишала Кору в дитячому садочку вже на дві з половиною години, няня Інна подзвонила мені і сказала: - Кора сіла на стілець, спати відмовилася, накрилась по-індіанськи пледом і сказала, що так вона маму й чекатиме. Звісно ж, дитину я забрала – тим паче, на той момент у садку ще не ввімкнули опалення. Але історія повторилася й на другий раз, при чому, Кора ще й їсти дитсадківське їдло, котре їй так сподобалося в перший день, відмовилася. Зате малювала, вирізала, слухала казки й сиділа в няні на колінах з задоволенням. Ну, ок, принаймні, спокійно і без сліз, хоча лице її виражало скорб усіх народів світу – від євреїв до евенків.

Дівчатка за моїм спостереженням взагалі плачуть менше – то пацани пачками ревуть за мамами й бабусями, альо, тьотьки, та виховуйте вже своїх мужиків, бо виросте вам крохмаль якийсь кукурудзяний…

Основний мій тест в кінці дитсадківського дня: «Ну що, сподобалось? Що робили? Завтра придемо?» Кора, збираючись додому, на все відповідає позитивно й розширено, каже, що сьопцики й діцятка їй подобаються, при цьому діцятка більше, хоча такої кількості сьопциків на квадратний метр вона ще точно не бачила.

Перший Корин контакт з дитячим суспільством поза звичною обстановкою запам’ятався мені найбільше.
- Тебе як звати? – питаю я в гарненької білявої блакитноокої дівчинки з групи.
- Алексія. – чемно відповіла вона.
- Ну, - кажу моїй, - тепер ти скажи Алексії, як тебе звати. Дітьо певний час морозиться, ялозиться, розглядає свої пальці, а відтак піднімає голову й видає:
- Корена Хансен Норбу Падма Діжа!
​Отак от. Навчили дитину повної метричної версії…Трохи рендомно вона свої імена і прізвище скомпонувала, але хоч за те, що не додала «Норманівна» - спасибі…