Бебi блог Ірени Карпи

- Одна, без чоловіка, з двома манюніми дітьми?! Ну ти й смілива... - час від часу з сумішшю захоплення і співчуття хитали головами гражданє отдихающі.
- Я би скоріше сказала... божевільна. - відповідала я, бо не дуже певна, як англійською точно перекласти “їбанута”.

Дні наші тут подібні один на інший.
Але так, мабуть, і краще.
В Києві мене ця рутина геть добивала вже - день минає, і ти нічого доброго для цього світу не зробив, тільки повтикав, дав гроші няні за те, що забрала від тебе твоїх дітей на деякий час. Сезон такий: роботи в музиканта мало, а фрі-ланс статті я писати можу й звідси. Поки вони сплять. Ще за цей час (поки сплять) треба зробити зарядку, попрати, піти на масаж, дістати інфу з нету і бажано поспати й самому, бо ночі такі, що раз на раз не приходиться. Приміром, Кора обгоріла і плакала всю ніч, довелося давати нурофен,  щогодини мастити її кремом з календули й алое - спати особливо було ніколи. 

Розпорядок дня простий

- підйом,
- похід до океану, верески від “протєворєчівості чуств” бо одне мале хоче на пісок, інше в воду, але обоє це бачать за моєї участі,
 - підйом довжелезними крутими сходами з пляжу на скелю на сніданок (робити це з двома дітьми, що ледве ходять, та ще й по палючій спеці, не зовсім втискається в рамки фітнесу),
 - дохід до дому,
 - відмивання від чорного піску (залазять вони з усіх видів піску саме в цей),
 - вкладання спати = втеча на масаж,
 - підйом,
- перекус,
 - похід на пляж,
 - вечеря, сон.
 І все, час минув!
Я, звісно, упускаю чарівні деталі з розлитими соками, перевернутими супами, розбитими носами тощо. Воно вам треба? Ліпше думайте, що я в раю). Тим паче, особисто я так і думаю в коротких перервах у цьому бебі-марафоні, коли можу вільно глянути на океан, на білоголового орла, що пролітає над моєю чорною головою чи хвилі, що розбиваються об чорно-червоні скелі. А потім ще в око випадково впаде фраза Далай-Лами про те, що треба щодня радіти тому, що маєш щастя прокинутися.

Антисанітарія, якою відлякують від Індії натовпи потенційних туристів, вона, звісно, існує. Але в Кералі її майже непомітно. Кажуть, комуністичний уряд дбає про чистоту і красоту. Не знаю. Мої діти всюди вмудрялися знайти бруд: жерли брудними руками і з підлоги, хлебтали воду з крана, поки я відверталася, цілувалися з місцевими псами...

Схрещувала пальці й величезну надію покладала на їх імунітетну репетицію вдома з Кармою (я вже розказувала ж, як вони люблять красти в собаки з тарілки їжу). А подруга моя навпаки - виконувала місію гігієніста-невротика підвищених моральних принципів. “Не клади панамку на сходи, вони брудні!”, “Не пий із пляшки, з неї Карпа пила!”, “Ти як можеш одяг на стіл класти, я ж його руками перу!!!”  В результаті мої замурзані мавпи захворіли всього раз, срачкою й ригачкою, та й то я думаю, що нудило від багатогодинного пересування водою (після корабля, правда, Кора так вдало обригала наше ліжко часниково-сирним наном, що я довго цієї страви не торкалася), а семирічна Соломія в вічно акуратному біленькому одязі мучилася через день.
(Настя: наклеп! детей пронесло в первую неделю и в конце Соломия мучалась с инфекцией уха, вероятно, вода осталась).
Моя вам порада від початку: мамусі, попускаймося!

Ранки нам тут порадили присипати куркумою. Дуже смішні жовті вуса в Каї вийшли, враховуючи її розбитий ніс. Хоча і справді це єдине, що допомогло. Славнозвісний (привезений нами з Києва) крем “боро”, хоч і родом із цих країв, а на такій вологості мало чим зараджував. Рани тут варто підсушувати. Не знайшли куркуми, підійде і дитяча присипка. Хоча остаточно моє розбите в Києві напередодні коліно зажило вже в тому ж Києві, через двадцять з гаком днів...

Взагалі ситауція з лікарнями тут чудова - все ефективне, чисте, працює дуже швидко. Ми були в лікарнях двічі - в Варкалі і в Мунарі. Нас реєстрували хвилин десять, стільки ж оглядали, взяли 200 рупій за послуги лікаря (4 долари) і стільки ж я заплатила за два набори ліків від алергії, антибіотиків, полівітамінів і панадолу. А тепер уявляємо, скільки за це в нас деруть у рідній країні... Соплі і кашель моїх дітей лікар пояснив був алергією й акліматизацією - до діагнозу я поставилася з підозрою, але ліки таки помогли. Те саме було з Настьою і її страшною, завезеною з Києва ангіною - привезений з дому мішок ліків допомагав дуже слабо, а місцевий загальний антибіотик за три копійки відразу розправився з усім.

Гомеопатичних аптек тут також як гною. Ну, аюрведичний штат все-таки. І там за копійки можна накупити і спірулін, і харчових добавок, і косметики (мій дуже класний крем коштував менше, ніж три долари...) Лікарі (так, саме лікарі сидять по таких аптеках дуже часто) доволі компетентні. Кажуть, вже з пульсу аси можуть визначити вам діагноз і розказати, від чого померла двоюрідна бабця.

Якщо ви параноїк чи просто щиро боїтеся, що вашу дитину вречуть, в Індії вам буде складно. Дітей тут хапають на руки з безпосередністю блаженних. Спершу традиційно щипають за щоку і пучки власних пальців цілують. Ера мобільних телефонів дала нововведення: кожен прагне з вашою дитиною сфотографуватися. Моя товстенька Кая користувалася популярністю Леді Гаги - її не помацав, не підняв, не поніс і не сфоткав хіба лінивий.

Видно, на тлі худеньких смуглявих індійських дітей наші вгодовані немовлята скидаються просто-таки на блакитних пухких немовлят із репродукцій картин із юними богами. Що цікаво, більшість таких фотоклієнтів - чоловіки. Настя чесно намагался зробити на цьому бізнес: якби за кожне фото нам платили по 10 рупій, можна було б в Індії зависати значно довше. А я серйозно переживала, чи не вплине на загальну самооцінку моїх дітей те, що на рідних теренах вони раптом перестануть бути отакими супер-звйоздами...

Доречі, до честі торговців, не дуже часто вони використовували нечесний прийом всучення вашому нащадкові якого-небудь краму. Ну, щоби дитина верещала і ви вже не могли їй вдмовити й купляли треш за будь-яку ціну, лиш би дитятко заткалося. Дістали дещо продавці барабанів. “Бєрі барабан. Дьошева. Как діла?” - бездоганно вивчили вони. А так то нічого. В індусів купи терпіння. Навіть у власників ювелірних крамниць, в яких ваші діти, поки ви силкуєтеся купити подаруночок для мами, валять на підлогу цілі стенди й добираються до скляної вітрини. Вони дивляться на дітей з розумінням і тільки посміхаються. От і нам би так.