Бебi блог Ірени Карпи

Тьотя змучена.
Бо тьотя їхала з двома мульти-децибельними гаспидами 13 годин дороги.
Слизької, як репутація чиновника. І матюкала тьотя корейців, що виробили гуму для її авто, бо в душі ті корейці явно мріяли стати чемпіонами з фігурного катання.
Таких пробуксовок, ротацій і з'їздів задом наперед з гори при відчайдушно натиснутих гальмах (главноє в танкє шо? - правильно...) тьотя за життя іще не мала.

Клята гума купувалася в останній перед виїздом момент, у вихідний, у кращих традиціях, коли щойно випав сніг і все розібрали, а тобі ж назавтра виїздити у Карпати. Аврал і форс-мажор, одним словом. Все би, звісно, мене виправдало, якби ця історія з покупкою коліс не трапилася... рік тому. І за літо все лихе забулося, і з дорогою душею цей відстій вдягнувся на машину і цієї зими. Як казала моя бабця про мій блискучий розум і почуття відповідальності: “Як нема, то вже й не купиш”.

Пеленальний столик на заправці?

Ну і тут ще й цей туалет. На заправці. На тій, що з улюбленої мережі. Котру якраз хвалила була, що на єдиній є пеленальний столик, аби немовлят не перевдягати в еквілібристичних позах, підпираючи коліном біля умивальника. То, видно, була одноразова акція, що витіснила  моїй спраглій капіталістичних вигод свідомості, витіснила все лихе.

Пеленальними столиками тут, під Рівним, і не пахло. І хоч діти мої давно вже не немовлята, в дорогу я їм таки вдягаю памперси. І якщо памперси запісяні навстоячки міняти ще куди не йшло, то закаканий памперс на дитині, що норовить після багатогодинного сидіння наскакатися й навириватися на півроку вперед - це той ще атракціон!

Які ваші поради?

В мене діти вже давно визначилися з ролями: Кора красива, Кая розумна. Відповідно, Кая, хоч і молодша, і на унітаз з більшою охотою ходить, і без соски своє життя уявляє не як вселенську каторгу.

Щодо соски, доречі, я хотіла ваших порад попитати - як відівчали? Варіанти “запхати в перець” чи “зїла собака” не надихають. Діти - вони ж не такі наївні, як нам би того хотілося. Підуть, під краном помиють, і далі смоктатимуть. Чи й узагалі манікюрними ножицями розпорять черево безневинної собаки (а чому ж іще вчить “Червона Шапочка”?!) і, не знайшовши там нічого, вважатимуть вас брехлом і котолюбом...

Щоправда, ці “краса і розум” чудово формують коаліцію, коли треба звести мене з глузду. Наприклад, голосно репетувати “мама!!!!!” в машині під час руху, при цьому Кая не відпускає палець моєї правої руки (лівою я керую), а Кора дере за волосся, аби я їй нарешті подивилася в очі. Бо, бачте, уваги діткам не стає!

Весною 2012

Сердешний друг дитинтства, який поїхав зі мною, щоби я хоч якось доставила свій безцінний вантаж генофонду, вже явно був на рештках свого буддійського спокою. В Кори цей terrible tooth ніяк не закінчиться - вона може кричати без упину, і всі мої спроби якось її заспокоїти чи домовитися, наштовхуються на ще голосніші верески. Чого дитині бракує при цьому - не ясно. Ай-пад є, книжки є, дядя, що розкаже казку, теж є. Заткнути унісон крикух ладна хіба що цукерка, але ж це уже геть не педагогічно. Довели стареньку маму вже до того, що я клялася їм поїхати з чемоданом у Сибір і ніколи не вертатися, бо ж явно смерті моєї хочуть супостати. На цій щасливій ноті Кора, здається, й заснула...

Фото із подорожі весною 2012

От забула ще сказати, як сама з себе ржала вчора на тій заправці, коли зрозуміла, що п'ю свій лате в просторі між скляними дверима, куди мене загнали донечки, і що ареал нашого споживання рису з паровими котлетами можна чітко визначити власне за рівномірним шаром рису і котлет під столом. Ну, один плюс був - мені, упрілій, заляпаній, із холодним лате і котлетами (а бо коли?!) дуже швидко налили в термос кип'яточку на дорожку - щоби наше шапіто якнайшвидше забралося з пристойного місця у свій Ківі...

Білінгвістична ситуація

Ківі - це те місто, де ми живемо, якшо шо. Так називає столицю нашої Батьківщини Кора. Те ще дитя кам'яних джунглів - позавчора оно в Яремчі виводжу у двір гуляти, снігу по коліна, ходімо, кажу. А вона у плач, і тільки пальцями тикає в далечінь дороги:
Туда! Ківі, Ківі!
І на автівку:
Масіся!
Так, я розумію, що ваші діти, скоріш за все, в цьому віці (2 роки 4 місяці) вже шарять вірші п'ятистопним ямбом, я і сама говорила реченнями в півтора роки, але в нас усе по-іншому. Наразі списую все на білінгвістичну ситуацію - принаймні, з двох варіантів слів діти вибирають той, котрий легше вимовити. Між “блакитний” і “blu” виберуть ясно друге. Або й гібриди слів деколи у чуваків стаються. Так на м'ячик Кая каже “бак”, і хоч ти трісни, ні “ball”, ані “м'яч” із неї не витягнеш.
Лєну вони називають Ніною чи Іною, ну вже хоч не Няньою, що спростовує нашу теорію узагальнення всіх Лєн, котрим не байдужі мої діти. Пес і кіт у нас звуться, як у людей - Ава і Нява. В присутності тата Ава може стати Doggie, але в переважній більшості випадків Кора вправляється таки в синхронному перекладі:
Kora, say “thank you”.
Дякаю!!!

Зимова екскурсія діткам

Поки були на святах у Яремчі, окрім спорту з рекордного поїдання шинок і пляцків я ще трохи позаймалася сноубордингом. Впала з підйомника. І не питайте, як то в мене вийшло, талант не проп'єш... І тут вирішила ще й дітям екскурсію влаштувати на тему “люби і знай свій рідний край”. А саме на санах, у котрі впрягають коней, відвести в Багрівці, село на горі над Яремчею, звідки дехто з моїх мужніх однокласників чвалав до школи півтори години. (“А ти вічно запізнюєшся! - кричали на мене педагоги і мама, - Хоч і живеш за 1- хвилин від школи!”)

Так от. Їхати було стрьомно, сани заносило на поворотах майже так, як потім заносило нашу машину, під нами була річка в урвищі, і всюди густий ліс. Кая не зводила очей із дупи коня. Якийсь такий у неї спосіб концентрації був - жоднісінької емоції. Виросте, спитаю, який вид просвітлення так досягається. А от Кора відривалася на всі сто - і дзвіночки їй подобалися, і річка внизу, і синє небо понад горами.

Скажіть, а ви дуже похожі на Ірену Карпу... - сказав по приїзду один із фірманів.
Ага. - відповіли моя шапка, ватні штани і червоний ніс.
Чорт. Треба було домагатися пільг на проїзд....))