Бебi блог Ірени Карпи

Вперше Кая піднялася у гори на 2500 м у віці одного місяця у Французьких Піренеях. У слінгу.
Вдруге – в чотири роки, теж у Піренеях, щоправда, в Іспанських, зате своїми ногами. Я не скажу, що Кая проявила чудеса витр имки і альпіністської вундеркіндності, але таки вийшла сама, хоч і стала б чудовим натхненником книги «Бебі-Тревел 2 або «Як не вбити своїх дітей». Кора теж була не подарунок, але все-таки 5-річній дитині легше долати такі навантаження, ніж 4-річній...

Друзі – моє всьо.

Без друзів я б ніколи не повірила в себе, не опублікувала першої книги, не поїхала б у ряд країн. То брехня, що справжніх друзів можна завести лише в дитинстві – досвід показав, що і зріллий вік, коли у тебе вже сформовані смаки й інтереси, здатен на цю веселу справу. Ба навіть тут усе іще простіше, бо більше профільно, чи що. Отак от у мене «завелася» чудова подруга на Майдані, друзі з віртуальних у фейсбуку перейшли у розряд близьких, а просте питання «їду в таке-то місто, є хто живий?» здатне подарувати тобі не лише того» хто «здасть точки», а й доброго приятеля, з яким і через кілька років буде про що поговорити за склянкою вермуту і куди зїздити, і дітей твоїх вони будуть терпіти, а це ще то випробовування. Друзі – моє всьо!
Отакі от в Барселоні в нас друзі Андрій з Каталіною. Андрій народився в Хмельницьку, Каталіна у Флоріді, а тепер живуть в Каталунії. Пишуть-перекладають каталанською, бо по крові чи по духу зрослися з цією однією з найпрекрасніших земель. Ми бачимося з ними щоразу, коли живемо в Барселоні (саме живемо, а не туристично перебуваємо, бо знімаємо хату – деколи й не в центрі – ходимо їсти й пити туди, де місцеві і просто намагаємося оминати велилюдні туристичні точки, що можливо навіть в у Готіко чи Борні, варто звернути на бічну, незазначену в путівниках вуличку).
Андрій з Каталіною якось завжди над нами зжалювалися – будучи собі прогресивною парочкою чайлд-фрі, таки брали нас до себе в машину й, не особливо матюкаючись, під нестерпні крики моїх демонів, везли нас десь то в Кадакес на межі Іспанії та Франції, то в Пенедес до органічної винарні, то в село на конкурс пастуших собак. І жодного разу не казали, що більше нас бачити не хочуть Навіть після всіх наших застряглих у піску візків, ригання на льоту і просто нестерпного, навіть для моїх загартованих вух, вереску. Справжні друзі, коротше!Цого року в мене у Барселоні було всього 7 днів. І чотири з них ми вирішили провести в Піренеях. Без гір для мене відпустка ніяка не відпустка, скільки би днів я не смажила сраку на пляжі й не селфилася з котейльчиком на заході сонця. Тож Андрій з Каталіною ризикнули – покликали нас до своїх улюблених місць на межі з Андорою. 

Гори – моє всьо!

Маршрут 2500м був не з легких навіть на дорослого. Ліс, болото, каміння на стрімких підйомах, подекуди непролазний ялівець. Звісно, це було безвідповідально – брати таких малих попутників на неперевірену трасу. Зате тролінг професійних альпіністів вдався казковий! Ідуть такі серйозні чуваки назустріч, у спорязі, пихтять, а тут собі дві мавпи малолітні у рожевих кросівочках чорницю неквапно пожовують…) Десь так само незручно почували себе «серйозні каньонери» на Горж де Галамюс (межа Каталунії й Окситанії», коли пробиралися у всіх своїх обладунках по тій скелястій ріці, заплативши немалі гроші за стовідсотковий екстрім, пройшли інструктаж і підписали папери, а тут так раз – і тьолочка в купальнику на скелі сидить, дивиться на них, загоряє і плаває. В ролі тьолочки була я…

Люди, яких зустрічаєш в таких місцях, далекі від пересічних. По-перше, уроди-матрасники-любителі сміття в такі високі гори не лазять. Вони лишаються внизу, аби вийти зі свого готелю на горбочок, зафігачити селфік і піти знімати стрес до ресторації. По-друге, в умовах ізольованості гір – нема зайвих звуків, суєти, технічної присутності – все і всі лежать, як на відкритій долоні. Незнайомців сприймаєш, як літеаратурних персонажів. Чого був вартий чувак з Вейльсу, що двадцять днів у горах жер самі харібо й чіпси, а ми стали першими людьми, хто поділився з ним гарячою їжею? Він аж просльозився, бідний ельф. І тут же знадобився мені для нового шантажу: діти, ви памятаєте того лисого вухастого дядька в сусідньому наметі? Так от то – ельф. Посидіть тихо, я сходжу для вас за чарівним шоколадом! А самі за каміння в озеро і – купааааатися!!!! Кайф від холодного, неторканого озера на висоті 2500 м перевищує всі рівєри вкупі!

Місця докола озера Айрото – просто неймовірні. Тут самих озер штук зо пять – різного калібру. З острівцями, з соснами, зі скелями. Тут дихається легко й вільно, тут наче південноєвропейські Карпати, якщо хочете. Мала би нагоду – кілька днів пржила б тут у тиші, як та французька художниця у вєтнамках, котрій я кліща з голови витягала.

Діти - моє всьо! Жадний Костюм.

“Без дітей – години чотири підйому, з дітьми – ну чотири з половиною”. Ага, канешно. Усі шість. З усіма “Я втомияся!”, “Я хоцю додому” і “Ну і вертайтеся додому, машина в селі”, добра мамаша, шо скажеш. «Мама! А це теж будиночок для ельфів? Мама, а коли я полечу? Мама, а де мої чарівні балетки?!».
Копняками, матюками і безсовісною брехнею про ельфів і гномиків загнати двох дітей на 2500 у Високих Піренеях - Done))
Вперше Кая піднялася на 2500 м у віці одного місяця. Теж у Піренеях. У Французьких. І у слінгу. Вдруге – в чотири роки, теж у Піренеях, щоправда, в Іспанських, зате своїми ногами. Я не скажу, що вона проявила чудеса витримки і альпіністської вундеркіндності, але таки вийшла сама, хоч і стала б чудовим натхненником книги «Бебі-Тревел 2 або «Як не вбити своїх дітей». Кора теж була не подарунок, але все-таки 5-річній дитині легше долати такі навантаження, ніж 4-річній.

Мемом нашого походу став Жадний Костюм. Не питайте мене етимології цього однострою – вона для всіх лишилася загадкою. Просто видираючись на скелю, Кора до Каї чи Кая до Кори казала: «Так-так, взагалі-то ми принцеси. Але зараз – у жадних костюмах, щоби лазити!» Ми, дорослі, всі сіли на дупи. Дірки на останніх продираються, якщо зі стрімкої скелі ваше дітьо зїзджає, як з гірки. У Каї подерлося лице Анни (чи Ельзи?) на лосінах, а Кора, щоб була у професійних плащовочних штанах продірявила собі… труси. Верхні штани наругу витримали. І «Жадний костюм» став чудовим інструментом мотивації в результаті. Варто було почати комусь із дітей нити чи повзти ледве-ледве, ми їх тут же підбадьорювали: «Агов, ти чого повзеш?! Ти ж в ЖАДНОМУ КОСТЮМІ!» в результаті ми всі «поодягали» ті жадні комтюми, задовбали ними дітей, так шо вони придумали іншу форму альпініста – ПОРЯДНИЙ КОСТЮМ. І група вже ділилася – хто в жадному, хто в порядному…

Діти в поході – річ не тільки неприємна, але часто й практична. Скажімо, запхавши таке 4-річне вертляве сущєство до себе в спальник, ти гарантовано не змерзнеш. При цьому, гади, якщо вдень вони ниють, що змучені і хочуть на ручки, то вночі їх не вкладеш – звідки у вас стільки енергії?! Давно казала – не там людство шукає альтернативні джерела енергії, не там. Діти - моє всьо!

Донизу діти йшли значно швидше – цей прекрасний час життя, коли у тебе ще невибиті меніски й здорові всі суглоби, і йти в низ весело, вот и біжиш і котишся. Дощ нас не намочив засильно – стара карпатська магія імені моєї мами з її дулями в небо таки спрацювала. Ну і перевірено було: «Якщо ниєте – гаразд, це був останній раз! Я більше в гори вас не візьму!» І Кора, несучи свій дитячий, але вже професійний рюкзак, зі сльозами на очах заперечує: «Візьми, візьми!!!»

То шо, взяти ше колись?..

Boom Plus TV 05-06 2016