Бебi блог Ірени Карпи

Діалог із Корою зранку, на виході з дому в садок:
- Кора, скажи татові доброго ранку.
- Гуд монін, тато.
- Молодець. Тепер Каї скажи «сі ю лейтер».
- Сі ю лейта, алігейта!

Відтак ми їдемо машиною невелику на загал відстань, Кора грає на айпаді й вимагає ввімкнути радіо на пісні, де співає «тьотя». При цьому, якщо мені прийде в голову тій тьоті підспівувати, Кора репетуватиме: «Мама, не півай! Упакойся мама, упакойся!» До критики я звикла, співаю з закритим ротом, надто коли треба зв’язки голосові розігріти перед заняттям з вокалу. Однак епік фейл одного разу таки стався: це коли Кора відмовилася слухати «Нірвану» й «Депеш Мод», що дивом нарулилися на радіо, й вимагала залишити їй пісню Меладзе про Вєру…

Історія розвивалася геть в законах драми: перед садком Кора влаштувала істерику, та так і ревла на сходах і в коридорі під час переодягання. Рвала мені серце словами "Мама, я хочу з тобою, мама забери додому!" І всьо таке, аж поки Няня Інна не згребла її і не понесла в групу дитячий театр дивитися...
От скажіть, що мені робити? Ледве змусила себе піти геть із садка (а затримуватись не могла, бо чоловікові на роботу, мені на вокал), із важким серцем і думками, що я цим насильним відправлянням дитини в "колонію" нароблю їй комплексів казьонного дома (у мене такий - я чого в офіс не можу ходити?), а як поведусь, то вона так і буде істерити й не соціалізується з однолітками?
Так я тяжкі думи думала, з фейсбуком радилася, що ж його робить. Навіть професійні психотерапевти на мене зглянулися. Ірено, пишуть, ти головне свою вину ліквідуй і свій стрьом, бо дитина те все відчуває. Та ж наче й не стрьомно мені, бо вихователька й няня видаються cool, жерти не змушують через силу, спати не пхають, увагу, наскільки то можливо за умов явки 25-ти дітей, приділяють… А от вина – то так.

Пам’ятаю просто дуже яскраво себе в 4-річному віці, і те, як дико я страждала від «непотрібності» мамі. Не доходило мені, чого то Галя кількамісячна має право гарцювати вдома, а я ні. І хоч саме в групі «Калинка» я познайомилася з Кропивою, з якою дружу вже (страшно подумати) 28 років, і цей аргумент я Корі теж приводила, однаково відчуття строму за ймовірно привитий комплекс «казьонного дму» мене не покидає. Либонь, через оту ненависть до садка я все життя уникаю офісів, чужорідних структур та іншого – де ти не сам собі господар, а існують чужі правила. Нє, ну для пісатєля це наче ОК, але раптом дитина б лікарем мала стати чи балериною? Треба вміти соціалізуватися, блін…
Мені з собою попрацювати треба, з комплексом вини, певно. Чим і займуся, запишусь до тієї самої психіатра. Бо чого то за епіляцію й манікюр ми звикли віддавати гроші, а за психічну гігієну ні?..

Ввечері того ж дня забирала Кору по-іншому. Дитьо сиділо розчісане (а це ще те завдання з нашою Айнштайнівською шевелюрою)), їло бутерброд і пило какао. Побачивши мене, спершу кинулась обіймати, відтак задумалася й заявила, що піде допивати каву. Як вєщдок того, що дитину в садку не катують, вихователька пані Світлана показала мені фото, де дівчатка з групи зробили Корі віночок із листя і вона щасливо позує. Всьо чотко. ТАК ЧОГО Ж ВОНА ЗНОВУ РЕВЕ, ПОБУВШИ ЗІ МНОЮ 30 СЕКУНД?!))) Може я того, мама-емо?...

Сьогодні зранку йшли в садок із плачем, але покірно, без істерик. Їхала в машині мирно, тільки керувала, яку радіостанцію ввімкнути. Ну і вже в садку почалося… І за Кориними слізьми – ланцюгова реакція. Дітям так шкода стає малюків, що плачуть, що аж самих себе стає шкода. Кора вчепилась у мої ноги, як Альф у серіалі чіплявся за Віллі, і жодні мої аргументи на користь перебування в групі не працювали. «Вона вас не чує… « - сказала мені вихователька пані Світлана. І забрала Кору на руках у групу. За кілька хвилин ревіння стихло. Кора сиділа на ручках у виховательки. Відтак по телефону пані Світлана розказала, що Кора радісно витанцьовувала на музичному занятті з велетенським маракасом (ну нарешті гени проявилися), ліпила з дітьми, їла і спала, лишень що надто часто водила виховательку в туалет і пісяла через раз, очевидно просто вимагаючи в такий спосіб до себе уваги… (З того всього закінчилась історія, як у казці про пастушка і вовків: коли вони прийшли насправді, ніхто в селі вже не повірив, і вівцям прийшов капут: Кора під кінець дня таки намочила свої смугасті колготи).

Взагалі мене трохи вражає, наскільки вона бебічна порівняно з дівчатками-однолітками. Навіть ті, хто на кілька місяців молодші, виглядають вже як маленькі тьоті. «Та бо вбратися гарно вміють!» - каже бабця Єся, але вона не права: вдягнені діти як діти. А от вирази облич, волосся може? Я не знаю. В будь-якому разі, ступінь самостійності в них більша, ніж у Кори. Можливо, через те, що Кора росте з молодшою сестрою, як із близнюком-віддзеркаленням. Після тижня у садочку, втім, вона почала виявляти нову ініціативу: хоче самостійно роздягатися тощо. (О Боже, я все це пишу в стилі лабораторного щоденника: «Я і мої піддослідні діти»)…

П’ятниця. Кінець робочого тижня і умовного випробувального терміну Кори в садку, після якого я постановила собї прийняти вольове рішення: якщо не «піде» дитині садок, повернутися до старої-доброї системи няні. Зранку Кора чомусь не хоче молока, зате хоче колготи. Не хоче вівсянки і навіть солодкої плиточки з мюслів і меду. Зате… хоче в садочок з мамою! Ого. Таким треба користуватися. Я хутко вдягаю її (гарно) і себе (так-сяк, при тому, що в ме не за 5 хв прямий скайп-ефір з ТРК «Львів»). Ілюзій особливих у мене нема, і це добре – вже після переодягання в дитсадівський «однострій» (мякий сарафан зі свинкою Пепою), Кора таки хапає традиційно мене за ноги і плаче. Але вже не так, як раніше. Змирилась, чи що? Дівчатка намагаються взяти Кору за руку, завести в групу, Кора відмовляється. Аж поки ми з нянею не застосовуємо тоталітарний метод: не передаємо дитинча з рук в руки. І я під класичні крики моєї кровиночки тікаю з дитсадка…

Ось і все: вечір п’ятниці. Я стою як ідіотка півгодини на повороті Лесі Українки-Щорса. І тільки підрізавши якогось чемного дядечка, таки вклинююся в стадо баранів, що поставали зі скляними очима на перехресті, не пускаючи перпендикулярний потік на зелене світло. І таки чудом дістаюся садка, коли половину дітей вже забирають їх більш дисципліновані мами.

- О, Корина мама! – вигукує якесь дитя, і я розумію, наскільки вже встигла тут «примелькатися». Ну і нарешті мене визначили за якоюсь іще родовою ознакою, крім «Лесіна мала» чи «Лідина внучка». В Групі діти бавляться, а Кора стоїть за спиною виховательки, з індіанським спокоєм спостерігаючи, як та миє чашки від какао. На мене Кора дивиться з сумішшю недовіри, неприязні і, як мені здається, образи.
- Кора, - кажу, - пішли? Що робить Кора? Хитає головою і чіпляється… за ногу виховательки. Точнісінько так само, як чіплялася зранку за мою. Вихователька сама остовпіла від такої реакції, ми намагаємося випитати в Кори, за що вона образилася. Кора не колеться, за кілька хвиль перемагають таки мої гени попуску, і от ми вже спокійно збираємось додому. - Мама! – дзвоню я бабі Єсі. – Я прийшла Кору забирати, а вона не йде, дивиться на мене, як на врага народа.
- Ура!!! – кричить із Карпат баба Єся. – Перемога!!!!
Завіса.

20.10.2013