Бебi блог Ірени Карпи

От як я можу бути серйозною пісатєлькою, коли моє робоче місце виглядає тепер отак?!

Ага. На одному квадратному метрі з лаптопом розкинулися розсипи дитячих шкарпеток, дитячих серветок, і дитячих же слоників-на-каляску. Над цим всім гордою аркою похилился зламана підвіска з іграшками (а викинути жалко... жадність бореться зі страхом, що Кора виламає дрин із цієї підвіски й буде ганятися за Кармою, як її далекі предки ганялися за мамонтами зі списом і криками).

Бебі дожене собаку

Ні, насправді Карма і Кора дуже навіть розуміються. Кора дере її за шерсть, а Кармі то як масаж, вона не проти. І якщо в дитинстві Кори Кармі треба було дертися до нас на ліжко, то тепер ці обійми відбуваються просто на підлозі - там, де бебі дожене собаку.

Лягає на неї, щокою до пухнастої фактури тулиться... Собака, доречі, здебільшого намагається уникнути цих харасментів - навіть крекери довго з Кориних рук не наважувалася брати, але потім Карма знайшла вихід - разок Кора кусне, разок вона... Добре, що моя мама цього не бачила, точно б гицлів вже додому викликала...

Собака ж епатує людей тільки так. Гуляли недавно в Яремчі коло лісництва. Є там таке спеціальне джерело. Тухлими яйцями водиця пахне - лікувальне, значить. Сиділи там три бабуськи, обговорювали якусь актуальну шлюху-прастітутку й політичні новини.

- Не кусається? - спитала найсміливіша бабуська про Карму.
- Нє.
- А ана дома у вас как.. на ланцє сідіт? - бабуська, вочевидь, давно панаєхала в Карпати, але матчасть так до кінця і не вивчила. (Я про мову, якшо шо).
- Та нє. Вона з нами в ліжку спить. - кажу я і в гробовій тиші, що стіною підпирає мені спину, йду геть, наздоганяючи Нормана з Корою на плечах.
- ... та бо я слишала в новастях, - оговтується за якийсь час бабуська, - шо в адной області там люди собі дома свіню завели! Так такую, знаєтє, на павадкє...
Добре, що Карма не прийняла ці метафори на свій рахунок. Без поводка якраз гуляла просто.

Як пес дістав копняка

З собаками взагалі в Яремчі дива якісь.
Сидить собі Норман у дворі, культурно у візку Кайку підколисує, виймає паралельно з Кориного рота камінці і глину (кальцію не стає дитині чи гени хліборобів заспівали?), як тут на подвіря прибігає двійко сусідських псів. Наша Юля (це собака така легендарна) в цей час сидить, падлюка, з іншого боку хати і дупля не ріже, що цей наглий сіро-білий кобель вмостився на деревяний настил, що влітку під надувний басейн тут був, і заходився відчайдушно на нього дристати!!! Всьо би нічо, і гімняні рикошети навіть вписались би в концепцію єднання людини, курва, з природою, якби по тому настилу не любила гордо походжати на своїх чотирьох бебі-Кора.
Так що пес дістав копняка під дупу і пішов по-англійськи.

Юліна помста

На другий день зранку Норман прогулював Кору по вулиці. Юля пішла з ними - на сусідських курей подивитись, себе показати. Аж тут, коло хати пса-дристуна (тобто, його заможних господарів - хата файна, з фігурною бляхою й арковими вікнами, вершиною гуцульської архітектури) Юля кашлянула, мовляв, я на мінутачьку, після чого сіла просто на порозі добродіїв-сусідів, аби навалити їм своє гаряче алаверди...

Пес-серун повертається

Це ще не кінець. В той злощасний вечір я спекла найліпший торт у свєму житті. Шарлотка на яблуках і брусниці. Двері з кухні у двір не закривала, бо в дворі ще тусували гості. Сама сиділа у кімнаті разом з усім шапіто, включаючи Карму, глуху і сліпу тетерю. Чого глуху і сліпу - то ясно, вона ж шарпей, порода та ще. Але ще й без нюху! Бо коли мені заманулось піти з кімнати в кухню налити собі водички, тільки п'яти пса-серуна і блимнули. І у світлі його п'ят я роздивилася масштаб трагедії: моя шарлотка, вона ж торт-урод, сплюндровано лежала не на тарелі, а на скатертині біля неї.
Скатіна-серун мало того, що зайшов у чужий двір, так ще й на чужу кухню, чужу лавку і чужий стіл, аби навіть не з'їсти, а традиційно понадкушувати їжу людини-вінця еволюції!!!
Я була в розпачі.
Викинути пляцок рука не підіймалася, всі домашні про трагедію були повідомлені, мама завтра визначиться, що робити з бідним тортиком, чиїм його курям віддати.

Повідомлені були, правда, майже всі. Бо тато мій, що пішов спати раніше за інших, у третій ночі якогось дива прокинувся від голоду. “Нє пара лі мнє нємнога падкрєпіцца?” - подумав би тато, аби думав російською і жив у мультику. А так то просто зробив собі чаю і відрізав добрячий шмат шарлотки. “Якого вони її на скатертину виклали?” - мимольотом подумалось татові. Ну, виклали і виклали. Смачна ж, зараза! Відріжу собі ще...

...На ранок тато дуже сильно хотів знайти й убити багацунського пса-серуна-плюндрувача шарлоток. Але чи то пес десь здриснув вчасно, чи ще щось, розправи не сталося.

- Ні, Ігор Іванович, - сказав татові гість Костя, - не можете ви його вбити. Ви з ним після цієї шарлотки просто однієї крові.

Так що тато пса простив і навіть поривався все великодушно доїсти, але потім ми разом спекли нову шарлотку, і настав майже буддійський спокій.