Бебi блог Ірени Карпи

Спочатку була собака

І собака була кармічною, і собака була Карма.
Так-так, я саме про те, що випадковостей не буває, і що Всесвіт тим ліпше виконує наші замовлення, чим чіткіше ми їх формулюємо.
От було мені кілька років тому самотньо і накрило старою дитячою мрією – завести собаку. Але тодішній мій законний чоловік про жодних цуциків і чути не хотів: погризуть дизайнерський ремонт, все на світі закакають, позбавлять свободи пересування і в супчик шерсті накидають.
Того моя мрія дитинства поволі собі набирала конформістських обрисів:

от би мати собаку, яка би вже не цуциком була, але ще геть молодою, щоби не була волохата, але м’яка і ніжна (в ідеалі – в складочки!), і щоби була дівчинка, бо вони розумніші за хлопчиків, краще слухаються і прив’язані до господаря...

Ну от Всесвіт мені і послав підлітка-шарпейку просто на дорозі. Залякану, хвору, з психологічними проблемами (страшно боїться, що її покинуть знову), але в іншому – все тютілька в тютільку співпало.
Пару тисяч гривень і пара сотень годин вашого часу – матимете прекрасного вигляду і здоров’я собаку, хоча інвестувати в неї треба буде з незавидною постійністю... Ну, це порода така - шарпей.

«От, маєш собаку, тренуйся на ній!» – повчала мама

От, маєш собаку, тренуйся на ній!» – повчала тоді мама, зла на мене за те, що в такому поважному віці (27 років) я ніяк не ощасливлю її внуками. Мені ж тоді собака видавалася крутішою за трьох дітей: до ветеринара їздили ледь не щодня, при цьому нахаба норовила мене покусати, бо думала, що мені в кайф робити їй уколи і чистити запущені попередніми хазяями вуха...

Час ішов, мінялися соціальні статуси. Я розлучилася з першим чоловіком, одружилася з другим, собака лишилася як дитина від першого шлюбу: то в нас поживе, то в колишнього, і особливо нічим не парилася, бо ж усьо лучшеє дєтям.

Лептоспіроз – собачники зрозуміють

Карма захворіла на лептоспіроз – собачники зрозуміють всю ступінь катастрофи, коли по всьому тілу вашого улюбленця виразки, воно ледь ходить, мало їсть, лежить під крапельницями, але слабко намагається тебе вітати... Жах. Тільки я цього жаху не бачила, бо... якраз завагітніла. І жоден контакт із моєю плюшевою собацюрою мені не світив – все лягло на плечі колишнього і моєї кращої подруги, котра одна не побоялася контактувати з твариною, робити їй уколи і тримати під крапельницями. То був час, коли всі натовпи і моїх, і екс-чоловікових друзів як у каналізацію змило: фі, какая гадасть, ми зайдьом папожже!

Я страшно мучилася, бо крім як фінансово, нічим допомогти не могла. Плакала щодня, скучала, боялася, що Карма помре, що не буде в мене більше в житті цих складочок і шар-пейської вредності, але дитина в животі – це дитина, ризикувати нею я не могла.

Слава всім богам і медицині, собака вичухалася. А я народила і повернулася в Україну. Та сама подруга, героїчно стерпівши ніч казкових пахощів у купе з Кармою, привезла мені її в гори до батьків. Не бачивши мене купу місяців, собача дочка впізнала мене! А заодно і пів Франківського вокзалу – вирішила, що всі ці люди прийшли вітати саме її.

Перша зустріч собаки і двомісячної дитини

На носі була перша зустріч собаки і двомісячної дитини. З минулого досвіду ми знали, що Карма дітей не любить – видно, не слабо вони мучили її в попередній сімейці.
«Ніяких контактів!» – постановила моя мама. Порахувавши, скільки разів у житті я робила так, як казала мама, я таки організувала обережний контакт. На відстані однієї понюшки.
Карма потягла носом повітря, зацікавлено глянула на писклявого прибульця і... сіла на дупу, так як сідає, коли просить, аби їй дали чогось смачного. «Нє, Карма, це не їдять», - пояснили ми. «Це бебі. Бебі треба берегти і захищати».
Берегти і захищати у моє Ковбаси виходить тільки саму себе, та й то не завжди. Так що стосовно Кори вона вибрала тактику фул-ігнору.

Шар-пей – порода специфічна. Характер схожий швидше на котячий, ніж на характер відданого барбоса, що залиже тебе насмерть. Це вам не сімейний душка-лабрадор. У шар-пея є улюблений хазяїн, і він такої ж неподільної любові вимагає від хазяїна.

Я ніколи не розуміла мамашок, котрі мені навязували свій досвід: «Вот я тоже раньше с сабакай (котом) насілась, а как паявілся рєбьонак, я сабаку разрюбіла (кот пашол в дєрєвню к дєдушкє)». Так, наче любов – це такий півник на палочці, і що не можна від нього відкушувати, бо буде нєкрасіво. Любов, як на мене, це великий ріг достатку, і те, що у вас з’явився син, не є причиною для ревнощів чоловіка (так-так, є такі прєкрасні мущіни, що репетують, нібито про них тепер забули), занехаяння себе-коханої і своєї творчої роботи чи, як у цьому випадку, волохатого друга. Так що все, що я могла робити – це показувати Кармі, що я її люблю ще більше, ніж раніше. І коли одного разу Норман підкликав її до Корени і страшним профілактичним голосом сказав: «Не можна!!!», Карма образилася й заповзла в кущі. Як ви, сволочі, могли подумати, що я зробити щось збиралась вашому нащадку?!

З часом Карма, після описаного випадку ще холодніше Кору ігноруючи, придумала новий спосіб підлизуватися до мене. Підлизуватися в буквальному сенсі: коли я сиджу з голоногою Корою на руках, собака приноровилася облизувати одночасно мої руки і Корині ноги. Я зітхала, гладила собаку і йшла в ванну мити нам кінцівки.

Одного разу, правда, була в Карми інтенція куснути Кору – думала, я не побачу, клацнула зубами в повітрі, не доставши ні до чого. (Наївна Ковбаса з її недокусом – верхня щелепа значно довша за нижню - в принципі не може на льоту покусати, це треба їй хіба що руку в пащу майже сунути, але ж віра в себе – право навіть у собаки).
Я її жорстко вичитала. Заборонила заходити в дитячу. Спрацювало.
Карма, як Альонушка, печально сиділа на порозі дитячої і клянчила право репатріації. Більше інцидент не повторювався.

Дев’ятимісячна Кора почала правити бал

Відтак Кора підросла і наловчилася маніпулювати світом «Тато, мама, няня». Єдина, хто на маніпуляції не піддавався, була Карма. Скільки б дитина її високочастотно не кликала, скільки б не тягла до неї руки, собака гордо йшла в інший кінець квартири. Поки –сюрпрайз! – Корена-Джіа не перекочувала харчуватися на кухню в стільчик. А коло стільчика ж столик. А супчик у Кори ж із м’ясом. І крекери Кора їсть смачні. І – що найважливіше – вся ця манна небесна в тій чи іншій кількості рано чи пізно опиняється на підлозі, по якій акулою нарізає круги вічно голодна Кармулєта...

Зрозумівши причинно-наслідкові зв’язки, дев’ятимісячна Кора почала правити бал: ось крекер у витягнутій пухкій ручці, а ось уважна, як ніколи, собака. Типу, ап, і тігри у ног маїх сєлі. При чому таки сіли, бо навіть піднявши ручку порожню, можна добитися від собаки виконання цієї команди. Відтоді кожне годування у стільці перетворилося на цирк-шапіто, та й просто молочко з пляшки Карма теж не дурак була за Корою допити. Щоби скоротити все це шоу, доводилось собаку проганяти з кухні, що задача не для смертних.

Потім з’явилися ходунки і нова розвага – впіймай собаку за хвіст. Собаці вдавалось зазвичай робити ноги, але дорослим так чи інакше слід було вважати, щоб дитинча не полізло руками до тих собачих місць, що вимагають її вигулювати щоранку і щовечора.

Ну і ось одного ранку, забравши Кору до себе в ліжко (бо може чудом ще засне на пару годин), прокинулася я від щасливого дитячого сміху. Перед тим крізь сон подумала: о, то, певно, Норман встав і з нею грається. Відкриваю очі й холону: Кори між нами нема! І сміх її лине десь у мене з-під ніг, де (так-так, гігієністи-невротики, тут вам і смерть – саме в ліжку!) споконвіків було спальне місце нашого собака. Картина постала ідилічна, як на обкладинках журналів свідків Єгови: Карма собі дрихне глибоким сном святого, Кора щосили дере її за шерсть вище хвоста (улюблене місце собачого почуха – вони самі туди не дістають), Карма щасливо уві сні від цього дригає ногою, що викликає в Кори невпинні вибухи реготу.

Отакий от вийшов симбіоз - бо єдина істота, котрій по кайфу, щоб її дерли за волосяні покриви – то собака. І, відповідно, єдина істота, котрій не лінь довго «чесати» собачу спинку – це дитина.

Ясно, що я всіх тоді дезінфікувала і розвела по різних кутках, а все ж факт залишається фактом: діти, що ростуть в одному домі з тваринами, і до мікробів стійкіші, і психологічно розвинутіші в результаті.
Спробуйте. Не такі страшні ті домашні тварини, як їх малюють...