Бебi блог Ірени Карпи

Нарешті прийшов кінець моєму проектові “Мати-Зозуля”. Себто, зйомкам програми “Наші в Раші”. Нарешті, здається, я повернуся у родину і стану взірцем ідеальної женщіни-матєрі, що з мене хоч соц-реалістичні барельєфи ліпи, хоч на обкладинку єговістських журналів фотографуй. Ага, де там. Вічно ж хтось подзвонить, кудись покличе, щось попросить. І це я не про друзів, прошу помітити. Друзі каву пють виключно в мене вдома, віддаючись на розтерзання двох сестричок Хансен. Це все таке, рутинне: інтерв'ю, статті, блоги, телепояви, в найкращому разі репетиції.

Де твій час із дітьми, питає мене совість. Де увага? Де методичні походи в групи раннього розвитку? Де подарунки, кінець кінцем?!

Ну, принаймні щодо останнього у мене для совісті залізна відмазка.

Гаманець Миколая суттєво схуд

Тиждень тому я витратила бісову купу часу в пошуках легких деревяних санчат на двох пасажирів, а ще поставила в дитячій недешеву шведську стінку з усіма спортивними прибамбасами, турніками, гойдалками і кільцями (зацікавила малих рівно половина доступних розкошей) і замучила куму на предмет 35%-ої знижки на дитяче термо-взуття (знижка в результаті виявилася 15%-ою, а свого і чужого часу й кілометрів було витрачено разів у п'ять більше).

Отже, діти, Миколай до вас уже ходив - і його гаманець суттєво схуд. Тому на зневажливе “Ой, да нинішнім дєтям лучший падарак - дєньгі! Какіє там канфєти? Ета нам в дєцтвє іх дарілі, патаму шта другова нічєво нє била!” від стилістки Нового Каналу я лише знизала плечима. І вдома ввечері перепакувала привезені з Італії цукерки у більш-менш красиві пакетики. Домішала туди канонічних дід-морозів у блискучій фользі і ще бозна-якого рошена. Все це не влізло у дитяче маленького розміру взуття, того на свій страх і ризик я підклала пакетики в канонічні місця для подушок. (Ризик - бо діти сплять без подушок, і подарунки Миколая знайшлися б одразу і діти б отримали шоколадний передоз). Хух, ні. Прокинулися в доволі меланхолійному настрої, Кая взагалі довго лежала і наводила різкість без звуку, а Кора делікатно “мамкнула” без десяти дев'ять - рівно за десть хвилин до того, як мені слід було виїздити на прийом косметолога.

- Це, - кажу, допомагаючи розпакувати кульок від кольорових колготів з цукерками, - Миколай приніс.
- Каяй. - погоджується Кора.

От, вкотре думаю, як же вигідно назвала я молодшу дитину. Мало того, що обидва мої нащадки вважають, що їх мама для зручності однаково назвала “Кая”, то ще й більшість предметів довкілля звучать як похідні від цього імені.

- Кая! - кличе Кора Каю.
- Кая! - кличе Кая Кору.
- Капа! - кажуть вони на Карму і я з полегшенням зітхаю: хоч хтось вирвався з зачарованого кола.

Доречі. Так як няню в дітей звати Лєна, і в її адресу звучить і “няня”, і “Лєна”, діти автоматично зрозуміли, що всі Лєни - то няні. Правда, не всім Лєнам то подобається.

- Кора, як мене звати?
- Няня.
- Ні, Кора, я Лєна. Кажи: Лє-на.
- Няня!

Певний час мені здавалося, то вони всіх молодих дівчат, котрі проявляють до них гарне ставлення, називають “няня”. Але ж ні - імя Юля далося Корі без особливого напрягу:

- Юя.

Пошук мотиватора розвитку для Кори

Тим часом Кая фактично доганяє Кору в розвитку. У свої рік і чотири вона говорить вже майже ту ж кількість слів, так само розрізняє кольори і форми (слава ай-паду) і з легкістю грає в асоціативні ігри, розроблені для дітей від двох до чотирьох років. Як добре мати мотиватор перед очима: сестра подерлася на шведську стінку, і ти за нею, не можеш злізти, то можеш верещати, і тебе знімуть; сестра вимагає чистити зуби з пастою, і ти теж; сестра танцює, співає, говорить слова, що допомагають виклянчити їжу (“манямані!”) чи питво (“Піті!” що звучить для американської бабці страшно: “pity!”), і ти за нею. Все би добре, тільки хто ж мотивуватиме сестру?..

Я навіть чесно спробувала записати дитину в групу раннього розвитку - група виявилася лише російськомовною. Бо крім мене (це капєц) за всю історію їх закладу лише троє батьків поцікавилися україномовним курсом... От тобі й центр столиці, і Печерськ. Коротше, мамасітки, якщо ви раптом знаєте якусь україномовну групу для дітей від 1,5 чи від 2,5 — сигналізуйте, піду з вами. Я чула, на Оболоні львівська діяспора щось штибу приватного садка зробила. Якщо маєте — поділіться контактом. Але перегнути патика в бік порядного галицизму, після котрого діти будуть на варення казати “мармуляда”, а на туалет “кльозетик” теж щось не хо. Хочеться адекватного, нейтрального києво-полтавського діалекту.

Ні, я не проти зайвої іноземної мови - російської - але ж її і так діти вчать на ігровому майданчику в дворі, і вже зараз спокійно розуміють. Ні для кого ж не секрет, що найбільш “заразними” будь-які знання є в колективі інших дітлахів. Просто дуже хочеться, аби перші свої речення сказали вони або мовою мами, або мовою тата.

Коротше, не знайшовши наразі інтелектуального альма матер, пішли ми з Корою в басейн. Щастя є - абонемент на 6 занять на місяць, на маму і дитину коштує 300 грн. І тренер Оля є, щоб нагадати про життєво важливу роль роботи ногами.

- Отож, - кажу Корі, - вовка ноги кормлять.

А Лєна, моя подруга-гример, що милосердно плаває поряд із нами, стоячи на порозі одруження і зважуючи всі плюси і мінуси дітонародження, приходить у захват від моєї стратегії мотивування:

- Браво! - кричу Корі за кожен вдалий “хлюп” ногами. - Ке беліссіма! Булькай, булькай! От молодець!

І на цьому захопленому тлі наче весь басейн пливе енергійніше, веселіше, з більшим натхненням. Бо всі ці радянські способи зробити з дитини олімпійського чемпіона словами “Ігарь, ти што, ідіот?! Ну што за лєнь! Давай ниряй, пливі, я сказала!!!” змушують бідного Ігаря лише сказати мамі: “Я сільна устал...” і... скромно блюванути в басейн. І мама, замість того, щоби покликати відразу дядю з сачком, цю блювотинку тишком-нижком штовхає за водою: пливи, пливи, рідненька, від мого ж синочка нічого не гидко...
Коротше, ми швидко з Корою вшились у джакузі і продовжили свої вправи з льопання і булькання там.

Ще Кора не проти інших вправ - вокальних. Поки ми з Лесею, моєю викладачкою, розспівуємося з клавішами, вона й собі “розігрівається”: підбирає щоки пальцями і робить звук “прррррррр”. Коли її ноти стають голосніші за мої, дитну треба відволікати - в мене збивається настройка.

- Кора, - кажу, - а де в тебе носик?
Кора показує:
- Но-сікь.
- Where is your nose? - дублюю. Nose! Eyes?
- Азь!
- А де в Кори щічки? - питаю.
- Сіські! - переможно волає Кора і хапає себе за щоки.
Ми з Лесею падаємо під стіл, прикриваючи очі долонями.
- Сіськи! - з новим зарядом ентузіазму випалює Кора і там само регоче, прикриваючи очі руками.

Якби хто не знав, що то вона копіює нас, вирішив би, що Корі самій стає совісно за її “нецензурщину”. Пізніше стало ясно, що й сосиски вона називає тим же словом. Так що якщо вас хтось спитає, в чому спорідненість між ковбасним виробом і людським тілом, відповідь буде доволі цнтоливою - Корина вимова.

Накінець блога прикріплю оцю просту фотографію: вибігаючи в кафе під домом на зустріч, не забувайте свій тональний крем на видному місці. Діти легко стають жертвами глянцевої диктатури:)