Бебi блог Ірени Карпи

... і ось тепер, сидячи замість столу за сушилкою для білизни (над столом перегоріла лампочка, а сушилка легше совається), я згадую, як колись, інтєлігєнтка срана, глумилась над простонародною мудрістю. В ролі просто-народу виступала мама моєї подруги дитинства у Яремчі.
Подруга розказувала, як після важкого трудодня їх із чоловіком вистачає максимум на лежання перед тєльманом і засинання там же, під колискову вечірнього шоу. Я, щоби проявити солідарність трудящих, теж їм розказала, що, бува, засинаю за книжкою і встаю, як довбень, годині в 4 ранку з не вимкнутим світлом... Тоді тьотя Паша, цикнувши по-українськи язиком, вирекла: “Ой Ірочко, заведеш собі сім'ю, не буде коли тобі аж так дуже вичитувати...”

Я тоді перед своїми друзями, теж сраними-інтєлігєнтами, обурювалася такою міщанською мораллю: мою звичку читати на ніч визнали за буржуазну розкіш! Ну вибачте, кривлялась я, шо я в тв не втикаю, як усі порядні люди!
І от тепер, меланхолійно спостерігаючи за тим, як Кора волочить роздирати на німецький хрест третій том «Історії віри та релігійних ідей» Мірча Еліаде, я таки розумію, що тьотя-Паша мала раціо. А я його, то раціо, мала в сраці. (О, кто-та питаєцця шутіть...)

Не стати мені інтелігентним алкоголіком

Весь вечір я намагаюся прочитати бодай пів-сторінки опису пекла в ісламі й випити двадцять грам коньяку - дуля з маком. Не стати мені інтелігентним алкоголіком ніколи: весь час я всім треба.

Собака норовить вилизати мені очі з орбіт, дитина - видерти з рук телефон, паралельно з'ївши недопалені палички-смердючки, задушившись шнуром від саббуфера й поцілувавши собаку під хвостом просто через те, що так робити не можна.

О, це чарівне словосполучення! Як тільки Кореночка його чує, звідки й сил стільки береться - робити те, що НЕ МОЖНА?
І в кого вона така?...

Дійшло до того, що коли Кора всіляко намагалася покинути свій стілець для їжі, видершись із ремінв безпеки, аби «шагнуть в пустату», я знесилено видала: “Не можна сідати в стілець, не сідай”. І сіла - як зайчик!

Битва шокоголіків

А то ще кума вчора спекли потрясний шоколадний кекс заварний, із вишнями.
І я мала необережність дати його крихітку Корі (бийте мене, мамаші-фанатки-антиалергіки, дитині ще й 3-ох не стукнуло!!!)
і ПРОПАЛО ВСЬО.
Які на фіг супи і овочі, коли на столі - ВІН??! о шоколад.
Шокола-а-а-ааад. Боже ж мій. Я сама ще той шокоголік. Мене навіть кроликом в шоколадному соусі недавно друзі накормили.
То я тепер, видно, броколі й селеру теж в такому вигляді дитині тільки впихатиму...

А ще ця Карма. Собака. Вона теж шокоголік ще той. Так що можете собі уявити як виглядає моя спроба попити чайочку з кексиком. Я стою, як той Ісус в Ріо, у витягнутих руках тримаючи чай і тарілку з кексом, а з двох боків до зазначених мішеней невтомно деруться Кора і Карма, паралельно облизуючи мене й одне одного.

Так що мій чай вистиг, як у сумних хіпічних піснях. А Карма майже встановила домінацію над Корою, коли стала над нею мостіком - типу, я тепер главна, а ти мені впирайся в живіт головою, а як встанеш, то спину чеши і віддавай хавло. Правда, Кора, намагаючись відновити баланс сил, встаючи, бехнулась лобом об металевий шип на шарпейному ошийнику. Було багато сліз і кінець діскваері ченела. Як кажуть в народі, з грачки до плачки.

Народна мудрість перемогла

Так шо, тьотя Паша, народна мудрість перемогла декласований елемент. І ше декласованому елементу обідно (прикро?) за одну річ: коли кльові тьотки (як одна творча, розумна і забембана фул-тайм-діторабством подруга моєї сестри) кажуть, що в них через Карпу розвиввся... комплекс меншовартості. Шо тіпа Ірена Карпа все встигає, і має дітей 2 шт, а не 1.
Що - ВСЕ?!! капєц якийсь.

Знову медії розтиражували мій образ епатажнай-ірени-карпи, яка ходить посміхається, пише книжки і музику, дає лекції, живе активним громадським життям і в плей-бої знімається по дорозі до парку з дітьми і собакою в одній упряжці.
Ага, канєшно.

Мій типовий день

Мій типовий день - це четверта година дня,
я бігаю в трусах,
   на голові - гніздо-кукушкі,
      в шлунку з самого ранку лиш пару ковтків кока-коли (ну це вже точно вайт-треш),
         діти білого світу чотири дні не бачили, собака некормлена(негодована) і надвір не виведена,
            в мейл-скрині півтора десятка невідповідених інтерв'ю,
                на компі зависли недописані статті й прилипли недоїдені бутерброди,
                    діти верещать і щось вимагають тут же і тепер,
соплі в мене течуть з приводу того, що цей піздєц тепер перманентний, і я отупіла, забула все те, що колись знала, а ще пруся розумним студентам лекції читати, скатіна, і кліпи знімати понаплановувала, а сиджу на зустрічах, і в голові думка одна - “иииии”,
                            і зупу доварити не встигаю,
                        дантиста знову відміняю,
                    злітають концерти,
                починається кашель,
           летять на підлогу комп'ютери, ліки, щойно поскладані шмотки,
       кусаються телефони,
   розливається щось липке на підлогу,
верещаться такі високі частоти, що глушиться будь-який голос раціо в глибині голови, не кажучи вже про тонкі душевні матерії, до яких тепер добратись важче, ніж до українського земельного кадастру,

і думка при цьому одна: А КОЛИСЬ Я МОГЛА ПРОСТО СОБІ ПОВТИКАТИ...

І, да, ще раз: тьотя Паша, ви таки, холєра, знали тєму.

ПС: А-а-а-а-ааааааааааааааа!!!