Бебi блог Ірени Карпи

Вчора я потрапила в барселонську швидку. І не просто собі покататися сіла з вітром і сиренами, а в спеціальну лікарню потрапила, імені матері-дитини-термінових справ, Val d’Hebron називається.

Барселонська тимчасова прописка

Дивним чином саме вчора зранку добра дівчина, в якої ми знімаємо помешкання, зробила мені тимчасову прописку. (так-так, не тільки в Совку таке буває, тут без прописки ти теж бомжара, турист і нікому не потрібна купа кісток із кишками, і якби шо, то в місцевий шпиталь не потикайся, без папірця ти зовсім миршава вівця). А з пропискою – «емпадронамієнто» по-тутешньому – тебе через «нехочу», а таки зареєструють у місцевій поліклініці, і карточку за місяць вишлють санітарну, і навіть полікують, якщо ти охлянеш раптом.
Я тітонька практична, і, хоч чесно збираюсь народжувати за чоловікові кровні гроші, а не за гроші європейських платників податків, напровсяк той картець оформила. Мало там шо може статися, а приватного доктора шукай-гукац посеред ночі десь...

Насправді ж мені просто повезло. Дай моїй каталанській подрузі Боже здоровля. Бо ці емпадронамієнти наші з вами компатріоти роблять собі на потіху, а нам за великі гроші. Приміром, така собі Людмила з племені забутих предків («сама я с кієва, вот как раз внуку пєрєдалі томік наших рускіх народних сказак») запросила в мене за похід у її райраду - 15 хв процедура займає - всього лише 500 євро. Солідарність земляків – передусім!

Ну і то так завжди буває, що як тільки чесно від чогось відмовишся, як воно тебе саме знайде. Хоча цієї моєї відмови від шарових пологів у їх країні мої коліжанки по йозі не розуміють – іди, кажуть, не будь дурна! А я не дурна, я просто форцепсів боюся. А їх тут, кажуть, часто-густо при пологах застосовують. Не хочу я, щоби мою дитину на світ Божий тягли металевими щипцями. Доста з неї й того стресу, котрого не минути при виході на світло...

Я поки оптимістично збираюсь народжувати природньо, без медичного втручання особливого, з дулою (така йога-тьотя) і акушеркою. Розвага ніфіга не дешева, більш ніж втричі дорожче обходиться тут, ніж в Голандії (€2000 мінімум - якщо вдома народжувати, якщо ж розвести цей хоровод на території лікарні, пророчать ще 1000 плюс). Це тут роблять хіба що багаті біо-заморочені тьотьки чи схиблені хіпі, що назбирали на пологи цілим трейлерним парком. Або багаті хіпі. Або я з моєю дурною совістю. Ну, подивимося, думала.

Як з переляку, почались перейми...

Але дивитися прийшлось не мені, а на мене. Бо раптом, як з переляку, почались перейми (а перейматись я би мала не раніше числа 23-го липня) і ще всякі там соки-води полились жовто-зелені. І ця моя вся з себе природня тьотя-акушерка куди мене послала? Правильно, в лікарню. На термінову УЗІ. Бо, каже, помацавши в правильних місцях, нінья твоя готова з речима на вихід в будь-який час. Але хто її зна... хіба що ультразвук.

Акушерки в моїй поліклініці на районі не виявилося. Обід там, весілля, канікули, сієста? Втім, моєї небагатої іспанської вистачило, аби насмерть перелякати тьотю на рецепції в гінекології (так-так, вони тут не хамлять, а переймаються!), щоби вона мене послала з Богом в цей величний і центральний Val d’Hebron.

Махаючи своїми сьогоднішніми папірцями (о, думають, дає дівка – тільки прописалась, як експресом захворіла), я ввірвалася у світ арабів, циган, росіян і чесних платників податків. Всі чогось сиділи в приймальній швидкої на клунках. Панаєхалі палєчіцца, чи шо?.. Ну, думаю, тут мені й смерть – номер на стікері, що мені його видали в кількості штук 20-ти, був далеко на наступним... Коли – «ірінакарпа» – оголошують! Матінко! Видно, я всіх по дорозі добре налякала своїми соками-водами.

Запросили, не пустили Нормана, але всі лікарки молоді, добрі й ввічливі. Поцікавились наявністю моєї іспанської. Вона, на щастя, в стресових ситуаціях у мене вигулькує, як Пилип з конопель, що дивно і зручно. Але йой, думаю, як же ж совісно чужу соціальну систему юзати! Тільки ж емердженсі є емердженсі, я ж не пластику носа прийшла робити за їх чесний рахунок...

Медсестри самовіддано намагались розібрати кириличні каракулі в моїй медичній карточці, щось їм таки вдалося, відтак поклали мене під монітори-датчики-узі і свіжі простирадла. Поки одна тьотя робила мені бо-бо, інша зворушливо тримала за ручку і ніжно дивилася в очі. От тобі й на. То просто вони такі чарівні самі по собі, чи права моя неполіткоректна місцева подруга Квітка стосовно того, що до українців тут ставляться як до білих людей? (Зрештою, ми таки білі, гляньте в підручник георгафії. Але яка різниця? Всі люди браття, нє? От тільки того араба, що, падлюка, завиває нам під вікнами своїх тужливих пісень щоночі, хай ліпше заберуть інопланетяни, ніж таки знайде мій чоловік і розв’яже нову американо-арабську війну).

Всьо харашо, український пацієнте

Потримали мене трохи, купу тестів поробили, сказали, що всьо харашо, і бігти до них наступного разу слід лише тоді, коли води натече з непогане барильце. Йди собі додому і ноги задирай, український пацієнте.

Ну я і пішла. Правда, ще пішла коляску шукати, жерти погану китайську їжу, матюкатися, що не можу знайти магазин з колясками, сідати не в той автобус, матюкатися про втрачений день і взагалі культурно розважатися і розслаблятися, як книжка пише.

І тільки смутний спогад завис десь на стелі голови – минулої вагітності все було ледь трохи схоже, тільки у Берліні. Коли ми приїхали, перелякані краплями води, в лікарню, мене теж перевірили і сказали: їдь додому, то ще не воно. Поспала я півночі, а на ранок коням стало ясно, що таки ВОНО. Тільки в Німеччині вже за сам дзвінок у лікарню і слова «в мене перейми, можна приїхати?» з мене взяли 15 євро як за консультацію, і ніхто чогось не тримав заспокійливо за руку...

13 липня 2011 р.
Барселона