Бебi блог Ірени Карпи

Плацента

Кожна тьотя, що хоч раз за вагітність полізла в Інтерет, знає, яка це чудо-штука. Окремий новий людський орган, повний життя та інших вітамінів. Він всю дорогу живив вашу дитину, а в лікарні його безжалісно викидають на смітник. Я вже мовчу про те, що тварина, народивши, плаценту зїдає сама, щоб добро не пропадало, але ж людина типу знає краще і фу-фу-фу такі штуки тягнути додому. Хіба що продати фармацевтам, хай роблять ліки для волосся.

Але при філософії натуральних родів у тебе є вибір. По-перше, в Німеччині можна з плаценти

замовити готеопатичні ліки собі й дитині, зі шматочка завбільшки з горошину їх стане на 6 років. Відтак, деякі жінки замовляють одразу після пологів зі свіжої плаценти шейк. Із фруктами, гадаю. Я б і сама таке випила (шо, страшно?!), але не було блендера під руками. Перебилася сендвічем із плаценти й абрикоси. Яке воно на смак? Ну, не знаю. Я любю карпаччо.

Плаценту дарувала природа, і логічно віддати її природі назад. Приміром, посадити дерево у місці, де її закопуєш у землю. Або віддати її готовому дереву в дар, хай собі живиться, і тоді дитина, як виросте, зможе сказати: оце от моє дерево, ми наче кровні родичі. ОК, комусь це здасться хіпізмом, вибір свій у кожного. Але поховати плаценту в Піренеях, в одному з катарських замків на скелястих вершинах, при повному місяці, що сходитиме нанівець і забиратиме з собою натяки на пост-родовий дєпрєс – щось у цьому є.

Отож поперли ми в Окситанію, а відтак більш прицільно у краї катарів, відомих середньовічних єретиків і містиків, пов’язаних із таємницею Святого Граалю.

Імені фортеці не кажу навмисно, для містифікації. Хто здогадався – молодець. Але все виходило дуже символічно: виїхали з дому, як завжди, запізно, нервувалися, сварилися, кричали, боялись, що не встигнемо до закриття. У вікна періщив дощ, кругом греміли блискваки – з нашим щастям до такої погоди не звикати. Потім ще застрягли на вузесенькій вуличці крихітного села, ледь протислися таки між будинками, чудом не зруйнувавши авта (відганяє народженям, ге?), страшенно дратувалися, що не можемо знайти місця, джіпіес дурів, як корова, що нажелась білини, а з напрямку фортеці нескінченно їхали машини.
«Там точно буде туристичний зоопарк», - наш песимізм сильнішав. Але й дощ також – люди панічно тікали з місця, в яке нам місцеві потикатись за такої погоди не радили. Мовляв, слизько на скелях і небезпечно. А нам що? Дерево би правилтне знайти. Тільки кому ж це ти скажеш?
На парковці під фортецею пригледіли наче дерево - сосну, єдину серед листяних навколо. Ну, думаємо, якщо в самому замку буде купа туріків і охорони, поверемося сюди й закопаємо.
«Ви останні» – сказала зла французька білетерка. – «якщо знов уперіщить гроза, ми все закриємо і підем додому, ви тут будете самі!»
А нам чого і треба...

Слизько таки було. І круто – в усіх сенсах. Дитя в сілнгу зачаїлся, відчуваючи важливість місії. Правильне, наше дерево ми вгледаліи відразу, щойно піднялись і зайшли всередину фортеці. От тільки як так встигнути, щоб охоронець не спалив контору? Уявляєте собі реакцію французьких співробітників культури й археології на двох чуваків із немовлям, що копають лопаткою для перевертання млинців кам’янисту землю під деревом, закопуючи людський орган?!

Ото ж бо. Фоти плаценти і всього трешу я робила, але не викладаю, бережу ваші нерви. Дивіться ліпше он на красату.

Охоронець, доречі, виявився англомовним душкою, і навіть наївно сфоткав нас на фоні запланованого дерева, сказавши на прощання: «Все, я пішов, гарного вечора, але тепер у замку немає нікого для вашої безпеки».

Ідеальне місце для хрещення

Місце дійсно дуже дивне. Особливо церква Св.Марії ХІ-го століття.
Кам’яний вівтар зберігся, на нього капає дощова вода.

Ідеальне місце для хрещення. Чим ми і зайнялися. Бо хто може щиріше побажати своїх дитині очищення і зміцнення, як не рідні батьки?!
В мене дуже спокійне відношення до інституту церки, а надто до попів і всіх інших її заробітчан. Поки знайдеш справжню людину, сто тися разів сам похрестиш. І анафема мені в придачу, ага, я знаю.

Дощ валив цілий час. То спинявся, то знов накрапав. Дитина ховалася в слінгу і під дощовиком. І варто мені було перед заходом у церкву подумати, що якось нічого особливого я не відчуваю, як одразу ж після нашого експрес-хрещення просто над деревом, де ми задумали ховати плаценту, з’явилась веселка.

от тоді ми якраз порощались із охоронцем і все спокійно поховали, рясно скропивши місцину незлим червоним вином. Все вийшло дуже правильно, ліпшого місця й уявити годі. Що ще раз нагадало – всі перешкоди насправді до чогось ведуть, і те, що Норман вважав силою, котра не хоче, аби ми попали в наш Катарський замок, виявилося Силою, що пхала нас у правильне місце в правильний час. Захід сонця, туман і тиша явно рідніші мені за палючу спеку й верескливих тьолок на каблах з фотопаратами штибу тих, що лізли наступного дня до іншого замку, Монсегюр, котрий і оригіналом-то не є, а так, відбудовою на місці епічної трагедії.

далі буде....