Бебi блог Ірени Карпи

Cтрашний день

... І ось настав страшний день покидання сонячної Каталунії. Правда, на Батьківщині наобіцяли снігів-кіліманджаро ген по яйця, та й простудилися ми тут дружно в цих +10, море зелених сопель нам дісталося на згадку.
Два місяці минуло швидше за 2 тижні, чи то може взагалі старість не радість, і час тече зі швидкістю, прямо пропорційно кількості років, пес його знає...

Якби не наш святий прекрасний друг Андрій Батончик (крутий художник і перекладач з каталанської на українську і навпаки), ми би точно не встигли ні на який літак, бо не встигли би ні на таксі, ні на автобус до Жирони, звідки й літає лоу-костовий візейр на Київ.

Я не знаю, звідки в нас набралася така купа гівна, яку довелося запихати в валізи, і як при тому, що ми залишили Андрієві дитяче автокрісло, ванну, іграшки, купу дорослих лахів, 2 пари нашого взуття і велетенського плюшевого ведмедя, наші валізи заважили 32 кг, 34 кг і 19 кг... Довелося доплачувати за перевантаж (грудна жаба досі сидить у мене на сонячному сплетінні й переможно квакає).
Шо ми туда напхали?! Ну добре, одна нога свині (хамон) і 4 пляшки з вином і бренді.
А далі що?!! Важкі шкарпетки нині виробляють, нічо не скажеш...

Я вже мовчу про ручну кладь,... рюкзак у мене на плечах, з бокової кишені стирчить поламаний багет, Кая теліпається в переносці на животі, в руках чехол з Нормановим костюмом і пальтом у подарунок подрузі (свої я запхала жмакатися в валізи), в зубах паспорти і роздруковані квитки. Норман же штовхає візок із Корою і двома моїми торбами, в паніці запханими в одну, а на плечах у нього компютерна торба і торба з пляшками і памперсами. Герої свєцкіх хронік, курва.

В літаку

В літаку мої діти ревли і стогнали так, як Дніпру широкому й не снилося. Я чесно намагалася побути кляпом для Кори - але помагало мало, децебели своє брали. При всій моїй мізантропії людей було жалко.. Зато Ла Кора впріла, втомилася, буцаючи мене ногами й скидаючи з тих ніг капці в Невідомість літакового підкрісельного простору, і на певний час заснула, лишивши нас на поталу своїй сестриці Кайї.

Чую голоси досвідчених матрон: "А не пробувала дати пити діткам, тупіца?!" пробувала. Дітки, ееее, скажемо так, ввічливо відмовилися.

...Кайєчка пускає слюньки, бо ростуть у неї зубки, котрими вона догризе мамину сонну артерію, не догризену старшою сестрою. Кайєчку можна носити в проході туди-сюди, спостерігаючи за тим, що роблять інші пасажири, котрим я заздрю страшною чорною заздрістю, бо були такі мудрі полетіти без дітей. А пасажири собі дивилися кіна з ай-подів, і новітні технології ніяк не конфліктували з поїданням пасажирами сємок. І де вони їх в Каталунії знайшли?

На диво багато було посмішок. А це, скажу я вам, на фоні мого головного страху повернення в холоди Батьківщини (зникне звична доброзичливість незнайомців до моїх дітей, що може спричинити неабиякий стрес) довело мене ледь не до культурного шоку.

Так що дуже дякую вам, шановні пасажири нашого злощасного рейсу, що мужньо витерпіли моїх наслідків розмноження, і навіть українською заговорювали, і пропонували допомогти нести торби, і навіть не робили вічного українського звука "Ц" , як прийнято, скажімо, у метро.

Але я от вам пишу в ріалтаймі все, клятий айпед поїдає шматки мого тексту, а літак пішов на зниження, і я їй-бо не знаю, в яку кібітку пхати манатки нашого циганського табору, бо ніхто із друзів на машині не зустріне - завалило снігом все, кажуть. Пошли ж нам, Боженька, вантажний вертоліт з пятьма стриптизерками на борту - щоб антистрес зробили...

Жуляни

Аеропорт "Жуляни" аеропорт нагадує доволі умовно. Швидше, розміром залу прильоту 3 на 3 і системою самовиносу багажу він скидається на не дуже свіжо ремонтовану автостанцію райцентру Надвірна, але зараз її пофарбували красиво, так що мої епітети не в тему. Правда, і працівники аеропорту, і пасажири були до нас доволі милими. Пропускали нас вперед черг і не світили валізи. Я ж не думаю, що це було повязано з високочастотними звуками, котрі невтомно видавал наші діти. "Вот інастранци, - чули ми про себе за спиною, - с двумя малєнькімі дєтьмі і нє баяцца в Україну єхать!"
Еммм... Взагалі-то не інастранци. І взагалі-то боїмося.

Жарт.

А от тьотьки, які далі про нас казали: "Вот с дєткамі такімі малєнькімі лєтєлі.. Дєткі всю дарогу плакалі!" не жартували й перебільшували. Не всю дорогу! А тільки взліт і посадку. Ми їх звичайно, мучили, щоб вони плакали всі 3 години з копійками, але дітки стійко не велися і не плакали!

Зрештою, все закінчилося добре: вантажним таксі всього за 6 євро (ну хоч щось в Україні дешевше, крім снігу). І ввечері наступного дня у нас вдома вже був воїн-визволитель - наша прекрасна няня. Здається, я ні за ким так не скучила, як за нею!