Бебi блог Ірени Карпи

Корі зараз повних 2,5 років. Тільки недавно я зрозуміла, що “сіпки”, яких вона так часто просить, це, виявляється, хлібчик. А “вакіка” - це велика дівчинка. Каї, відповідно, трохи більше, ніж півтора, і вона все намагається повторити за сестрою. Деколи вона видає слова-гібриди. Наприклад "манаманіс” - це їсти (мама їсти).
Кора каже вже “дякую”, а Кая, точнісінько як я в дитинстві, “дякуку”. “Куку” в них кулька. “Міні”- місяць. І тільки одне слово, ба навіть засаднича фраза, після Індії в обох почала виходити без жодного дефекту - “ХАУ МАЧ?”

Ця фраза, якщо ви раптом не в курсі, у країнах Азії злетить з ваших вуст значно частіше, ніж навіть “хелоу”. І навіть не того, що вам усі все намагаються напарити (а побачивши дітей, ще й обов’язково, не вдаючись до зайвих хитрощей маркетингу, запхають їм до рук свій браслетик-барабан-чесалку для голови й терпляче чекатимуть, поки ваше чадо силою крику відкриє ваш гаманець), а того, що тут геть за ВСЕ слід торгуватися. Від ціни за готель до ціну на креветки з вечірньої розкладки ресторану. Третину, як правило, упускають без проблем. А частіше ще й більше.
Так, заваливши ще до світанку в наш Palm Ayurvedic Beach Resort (моїй сестрі це рекомендували знайомі, а сестра вже мені писала з Керали до Києва), ми спершу вжахнулися: 1800 за двомісний номер з кондиціонером! Це ж нереальних 35 доларів за добу! (А ми наслухалися про те, що люди живуть по 500-600 рупій, що еквівалентно десяти рідним доларам). Тут же я згадала, що з кондиціонером жити - то безперервно застуджуватися (і досвід Індонезії підказав, і українська національна шпаровитість). Такий номер у них був за 1000 (20 у.о.) Ну, теж неприємно, але куди вже не йшло. “Якщо ми лишимось на довше, ви ж іще щось скинете?..” - “Така. - “Ну то поговоримо вже вдень”. В результаті нам вдалося їх дотиснути до 14-ти баків, хоча за кожен зелений вони боролися, як біблійські воїни.
Тактику, котру ми застосовували - класичні “Добрий і злий поліцейський”, де Настя наїздить і скандалить, а я всіх заспокоюю і кажу в кінці: “Ну, то ж по 14, так? Бо ця жінка страшна, коли злиться, я вас розумію... Заспокойтеся, все вже минуло. Дякую, що ви такі люб’язні до наших дітей”. Якось так. Плюс іще ми в них взяли по курсу масажів.

На масажах, як потім збагнули, нас нагріли - можна було знайти дешевше, ніж ті ж 20 з копійками доларів за годину. Але в порівнянні з Києвом це просто ласка Божа. Та ще й з оліями і з травами, напханими у тугий мішечок, що ним тебе і будуть масажувати. Керала - це взагалі штат помішаних на здоров'ї. Тут купа жіночок різного віку проходить панчакарму - серія масажів і очисток, деколи триває аж 41 день, а лікар, гомеопат і викладач йоги живе в кожній хаті. Масаж матері двох дітей робити конче треба, це факт. Але як на нього вирватися, коли нема поряд ні тата, ні няні - оце вже завдання для героя. Мною було вирішено бігти на цей релаксаційно-оздоровчий процес під час їх обіднього сну. Ось дещо із моїх записок з цього приводу: “Сьогодні був дивний бебі-сітерський досвід із Каєю. Я, так і не дочекавшись, аби двоє дітей заснуло, вкоськала одну Кору і взяла Каю з собою. Посадила на підлогу, дала айпад, залягла на масажний стіл під олійні руки аюрведичної майстрині. Кая спершу навіть співпрацювала — гралась на айпаді в покет понд, додаючи дзену в моє останнім часом не дуже задзенене життя. Тривало це, правда, недовго. Кая почала верещати, я встала зі свого релаксаціного місця під сонцем, пішла їй міняти памперс. До нас зайшла інша масажистка, сказала: “Віддавайте мені дитину”. Дитина навідріз відмовилася йти, масажистка винесла її на руках і за кілька хвилин все затихло. От, думаю, дай вам Шива здоров’я, добрі люди, винесли крикливого монстра за межі території. Та ще й без памперса винесли, ризикова ви жіночка. Коли, десь наприкінці масажу, через півгодини чи сорок хвилин, чую, як моє дитя сопить десь геть за стінкою. Знову зайшла тьотя (навіть без Каї!) і на індо-англійському суржику відрапортувала, що Кая плакала і їй довелося зробити релаксаційний масаж... Отак-от. Сила аюрведи, холєра). І завтра тьотя пропонує привезти їй Каю в йога-центр (він же аюрведичний госпіталь) і буде Каї щастя, бо тьотя її, закакану, крикливу, закусану комарами і з розбитим носом, полюбила...” Але далі все ще цікавіше: діти вирішили НЕ спати і з ревінням шукати мене попід тинню, а саме в масажному салоні на стадії найбільшого релаксу. І просто так стояти на підлозі під масажним столом, звісно ж, погана ідея. Під столом можна лише загробним голосом волати “мамааааа!!!!” і дерти руками мамине нерухоме тіло. Що ж, вирішила я, еврика. ...І якби хтось хотів зобразити свідоме і гламурне материнство з акцентом на здоровому способі життя, то з нас саме час було би писати картину. Голе майже немовля лежить верхи на голій мамі, котрій в цей час масажистка ллє на голову тоненьким струменем олію. “Шірьодара” процедура називається. Напевно, всі б умілілісь. Бо ж картина не передає всієї огидності дитячого реву три хвилини тому. Що ж, довелося вкотре плюнути на свій релакс і релаксувати Кору. Хтось може сказати, що в дітей за дивна логіка така? Коли ти їх кличеш до себе й хочеш обійняти, вони з веселим вереском біжать асфальтом геть, шпортаються й розбивають голову, а коли ти мусиш хоч трохи побути сам (поїсти там, в туалет сходити, якщо вже не на масаж), то їм конче, смертельно треба до тебе?! Ну і як із цим боротися? Хтось винайшов спосіб перехотіти задушити цю істоту, котрій ти щодня зобов’язана цілувати ноги за щастя бути матір'ю?..

Повертаючись до беземоційного питання. Ціни. Нормальні люди не їздять сюди на двадцять два дні, намагаючись поспіти однією сракою на всі празники. Нормальні люди з Казахстану, Украйни та Росії приїздять сюди на кілька місяців, а то і на півроку, і знімають будинки. Хто за 300 доларів, то за 400. Деколи там можна розміститися й трьом сім'ям, але широка душа грошей не рахує і шикує як може - деколи маючи собі й по 2 кімнати на трьох чоловік. Переваги знятого будинку очевидні - шматок власної території та кухня, де можна робити салати та іншу просту їжу, особливо якщо твої нащадки навідріз відмовляються їсти щось місцеве. Якщо купувати продукти самому, все взагалі виявляється копійчаним, але й у ресторанах в нас не так вже й багато пішло. За 22 дні сімейство з трьох (ну ми, щоправда, й дерибанили на трьох то одну, то дві порції) витратило на харчі трохи більше, ніж двісті доларів. І стільки ж на проживання. Дорожче за тисячу рупій я жодного разу нічого не знімала, хоча в Форткочіні, приміром, були місця, що стартували з дев’яти тисяч (180 доларів) за двомісний номер. З басейном, правда, у готелі, і сам готель - відремонтований колоніальний португальський будинок. Якщо ви бюджетник, Керала, в принципі, буде доступна за 10 доларів на добу за проживання. В стільки ж можна тратити й на їжу, якщо помірковано тратити. Але ліпше розраховуйте доларів на 30, тоді будете собі здаватися “зажиточним” життєвим взірцем ситого європейця.

О, знайшла ще один свій ріал-таймовий лист до вас. Крик душі на тему підгузників: “Памперси тут на вагу золота. Навіть в Дубайському аеропорту при всій його інфраструктурі нам зайняло годину знайти потрібний розмір. Всюди лише на немовлят. В мене он зараз лишається два памперси і я з острахом чекаю своєї долі в найближчому “маркеті”. Хоч вони мені лише для спання потрібні (та й то не мені, а дітям, мені вже на старості знадобляться, хе-хе), все ж штука цінна. Кора вдень весь час без памперса ходить і у свої поважні 2,5 роки може попроситися в туалет, частково навіть вгадуючи вид тамтешньої активності. А Кая, котру я з навчальною й економічною метою лишаю без підгузника, спокійно все робить просто у свої дизайнерські штанці, при цьому з вільних штанинок багатство нації вивалюється на-гора у найнесподіваніших місцях. Штанів мені не шкода (головно брала все таке, аби тут і залишити), шкода власників ресторанів і людей, що поїдають свої романтичні вечері з видом на океан. Ну але вибачте, люди, або в моєї дитини попа пріє і вона плаче всю ніч, або ви просто не помічаєте, як я з блискавичною швидкістю все ліквідую будь-якими доступними підручними засобами”. Тепер-то я вже мудра і знаю, що памперси продаються у звичайних крамничках, де може, крім них, продаватися ще рис, сірники, мило і солодка вода. Вони просто не зажди на виду — запитуйте. Не обов’язково шукати аптеку чи західного виду супермаркет, індійські діти теж не проти покакати в екологічно не-френдлі причандал. 27 рупій за два памперси, трохи менше, ніж півдолара. Жити можна. Хоча економлячи памперси ми економимо простір на землі. Гівна на ній, бідній, і так вистарчає. Хай ліпше воно буде натюрель і без пластику...